Мантиса

Страница 34 из 48

Джон Фаулз

— Це ж боляче.

— Так тобі й треба. Це був негідний і ниций трюк.

— А мені вона видалася досить смішною. Доктор Дельфі розгнівано відповідає:

— Я викликала сестру Корі.

На його обличчі з'являється лукаво-безневинний вираз:

— Ти ба, а я думав, старша сестра — це твоя ідея.

Доктор Дельфі мовчки виважує його очима; а тоді раптом знову заносить ногу, й він несподівано для себе отримує ще сильніший удар. Цього разу йому щастить одвихнутись. Він прокашлюється, чарівно усміхається і зізнається:

— То був просто експромт.

— Ой, ні! Вона була досконала до останнього слова. Ти її тримав про запас від самого початку, як завжди... то була свідома спроба покласти мене на лопатки.

— Але ти дуже гарно впоралась із ситуацією.— Майлз Ґрін усміхається, але доктор Дельфі залишається серйозною.

— Подумати тільки, сестра... Не думай, буцімто я й це недобачила.

— Недобачила — що?ж

— Оцю мою нещасну* сестру.

— Простий збіг.

— Коли ти вже облишиш ставитися до мене, як до кретинки! Ці окуляри навіть на мить не спантеличили мене. Я б за милю упізнала ці жалюгідні риб'ячо-зелені очі. Не кажучи вже про її святенництво: завжди винюхує бруд, точніше — те, що вона називає "брудом". І каже, ніби це її моральний обов'язок, обов'язок перед історією. Хтива стара свинюка.

— Я зовсім чесно. Я мав на увазі когось геть іншого.

— А ця твоя паралітична і геть безпідставна вигадка про те, ніби я заголяла-ся перед... І річ не в тому, що тобі так бракує смаку, так бракує розуміння, наскільки ти щасливий, що можеш бачити мене, не кажучи про те, що тобі дозволено торкатися мене, а ще... ні, це безнадійно. Я здаюся! — сказала вона, але продовжує тираду: — Подумати тільки про ті безконечні години, коли я... і ще крім того... ні, я, мабуть, несповна розуму.— Майлз уже зіпає, щоб уставити слово, але доктор Дельфі не дає йому й дихнути: — Все могло закінчитися щасливою розв'язкою двадцять хвилин тому.— Він обережно торкається пальцями щелепи.— Ще до того. Коли я попрохала була дозволу сісти тобі на коліна.

— Ти просто хотіла довести, хто тут бос.

— Якби ти не був таким глухим до тонких нюансів мови, то помітив би, що я свідомо вживала досить банальні і сентиментальні, але тим не менше відчутно виразні, принаймні в лінгвістично витончених колах, до яких ми з тобою начебто належимо, слова "поцілувати" і "пригорнутися".

— Я справді не помітив.

— Коли жінки вимовляють подібні слова, то мають на увазі свою закоханість,— вона похмуро і зверхньо дивиться на нього.— Я сумніваюся, чи помітив би ти гілку оливи, якби навіть опинився посеред оливкового гаю.

Він лягає на вицвілий рожевий килимок, заклавши руки за голову, дивиться на неї знизу вгору й каже:

— Виголошуючи свої стилістично цікаві тези, ти не береш до уваги того, що свідомо обираєш момент, коли, як ти розуміш, мені доведеться відкинути їх.

— Я повністю не згідна. Тільки й того, що то був момент, коли тобі треба було трішечки відпустити уяву.

— На твій повідок?

Вона підступає на крок ближче й згортає руки, кидаючи на нього лютий погляд:

— Послухай, Майлзе, час відверто поговорити про деякі речі. Оскільки ти так невимушено порівнюєш себе з розумною собачкою на повідку,— хай буде, зрештою це тільки один бік справи: безглузде придурювання, я даю тобі повну волю. Знаю, що дітям слід давати можливість якось позбуватися зайвої енергії. Але з цього часу ніяких ігор з перевтіленнями, з жартами, кінець усіляким натякам, що я ніколи не чула про Цветана Тодорова, герменевтику, дієгезис і деконструк-тивізм. Коли йдеться про літературні справи, де потрібні справжня зрілість і досвід, включно з фінальними сценами, то рішення прийматиму я. Я зрозуміло висловилася?

— Так, докторко.

— Можеш залишити свій сарказм для когось іншого. Повинна нагадати тобі, що ти зовсім випадковий і дуже нетривкий біологічний об'єктик і що...

— Хто, хто?

— Ти правильно почув. Мікроскопічне ніщо, амебоподібний трутень, розгублена комашка, яка заблукала у вічності. А я — жінка-архетип з архетипічним здоровим глуздом, який розвивався кілька тисячоліть, з високими моральними цінностями. А крім усього іншого, тобі, так само як і мені, чудово відомо, що моя фізична присутність отут цілком примарна, просто похідне явище від певних електрохімічних реакцій, які відбуваються в твоїй, якщо хочеш знати, патологічно гіпертрофованій правій половині мозку. Крім того...— Ерато зупиняється, щоб перевести дух.— Не чіпай мою ногу.

— Мені просто стало цікаво, чи в архетипів бувають ноги.

— Піднімеш руку хоча б на дюйм вище, то я тобі ще й не так уріжу. Він забирає руку.

— То що ти говорила?

— Незважаючи на усі твої більш ніж очевидні недоліки і відхилення, я все ж таки сподівалася, що якогось дня з моєю допомогою ти зрозумієш хоча б те, що твоя егоїстична, зарозуміла і монотонно-тваринна стать винна моїй за усі свої минулі...

— Будь ласка, не починай усе спочатку.

— ... жорстокості бодай трішки любові, коли жінка прохає її.

— Тобто, хоче переспати?

Доктор Дельфі мовчки дивиться на нього; поволі піднімає на нього вказівний палець, наче це пістолет, спусковий гачок якого ось-ось натисне. Вона говорить тихим голосом:

— Майлзе, я попереджаю тебе: ти на самому краєчку провалля.

— У такому випадку, забираю назад свої слова.

— То чого я хотіла?

— Любові. Наступного разу я не забуду.

Вона знову згортає руки на грудях і переводить погляд на кімнату:

— Щиро кажучи, під час останньої сцени я прийняла одне рішення: наступного разу не буде. •— * . оі

У тиші, яку викликала ця заява, чути тільки цокання годинника з зозулею. Чоловік сміється:

— Хто б говорив...

— Це я тобі кажу.

— Оскільки щойно ти повідомила мені, що насправді тебе тут немає і що ти у мене в голові, то я не зовсім чітко розумію, яким чином будь-яке рішення про наше майбутнє може залежати тільки від тебе однієї.

Доктор Дельфі кидає на нього пронизливий погляд. Його очі й губи навіть не збираються приховувати манірного здивування. Але ще ніколи за всю довгу історію усмішка так швидко не щезала з жодного обличчя. Якусь мить він просто лежить і зіпає ротом, затим він рвучко сідає, геть розгублений. Спинається на коліна, сягає рукою в порожній простір, який ще дві секунди тому був наповнений нею. Докторка повністю зникла. Майлз підводиться на рівні, знову безпорадно обмацує руками повітря навколо себе. Похапцем оглядає кімнату, нахиляється, щоб зазирнути під ліжко, знову роззирається по сірих стінах.