Він усміхається, не зводячи очей зі стелі, й ще ближче пригортає дівчину до себе.
— Яка розумненька доктор Дельфі!
— Який розумненький Майлз Ґрін!
— Задум належав тобі.
— Сама б я не дала собі ради, любий. Я ціле своє життя чекала на такого, як ти.
Він цілує її в голову:
— Той вечір наче й досі в мене перед очима: вечір, коли ти прийшла вперше.
— Справді, любий?
— Я сидів і клацав на тій жалюгідній друкарській машинці.
— Викреслюючи дев'ять слів з кожних десяти.
— Загрузнувши в тексті з тією нещасною героїнею.
— Любий, попросту вона виявилась не мною. Спочатку я була жорстокою, щоб урешті тобі ж стало краще.
Майлз плескає її по спині:
— Зрештою, то ти в плоті сиділа на краю мого столу.
— А ти ледь не впав зі стільця, так здивувався.
— Кожен би впав. Коли наче з чистого неба з'являється таке осяйне створіння, як ти. А потім каже, що прийшла з пропозицією.
Вона спирається на лікті і усміхається до нього зверху.
— На що ти відповів запитанням, ким я є.
— Я був дещо приголомшений.
— А коли я відповіла тобі, ти сказав: "Не говори дурниць, я вперше тебе бачу".— Вона стискає губами кінчик його носа.— Ти був такий смішний!
— Чесно, я не міг повірити. Аж доки ти сказала, що тобі вже набридло ховатися за спинами вигаданих жінок. Аж тоді я почав усвідомлювати, що ми опинилися на хвилях одного діапазону.
— Оскільки тобі теж остогидло вигадувати. Він усміхається до неї:
— Як завжди, ти дуже гарно виконуєш цю частину. Дуже переконливо.
— Бо від щирого серця.
Він цілує внутрішню сторону її долоні:
— Було дуже приємно знайти нарешті когось, хто все розуміє. Вона дивиться на нього з удаваною скромністю:
— А хто ще, як не я, любий?
— Як огидно стає писати, а ще огиднішою є необхідність публікувати написане.
Вона ніжно всміхається йому і підказує початок фрази: "Отож...?"
— Якби тільки вдалося знайти абсолютно неможливе...
— Неможливе для передачі словами...
— Неможливе закінчити...
— Неможливе уявити...
— З необхідністю внесення постійних виправлень...
— Текст без слів...
— Ми б нарешті змогли стати самі собою. Вона схиляється і цілує його:
— І що тоді?
Він удивляється в стелю, наче знову настав чудовий момент остаточного відкриття:
— Прокляття художньої прози.
— Тобто?
— Усі ці нудотні шматки між сексуальними частинами,— він заглядає їй в очі.— І на цьому я загальмував. Тоді зрозумів, що ми створені одне для одного.
Вона знову опускається йому на плече:
— Я вже забула, що робила далі.
— Ти сказала: "Мій Боже, чого ж ми ще чекаємо?"
— О Майлзе, невже я могла бути такою безсоромною!
— Ще й як могла.
— Любий, ніхто не брав мене у моєму справжньому вигляді впродовж майже сімнадцяти століть. З часу тих огидних християн. Усі інші письменники, про яких я говорила,— вони ніколи навіть на милю не наближалися до мене справжньої. Ти перший з часу... щось навіть не пригадується його ім'я. Я ледве дочекалася,— вона зітхає.— Ти вже полагодив той маленький бідний диван?
— Зі зламаною ніжкою? Я зберігаю його, як пам'ятку.
— Любий, це так гарно з твого боку.
— Це все, що я міг зробити.
Вона цілує його в плече. Кілька хвиль вони лежать у повній тиші на старенькому рожевому килимі. Затим він проводить рукою вздовж гладенької спини, теплої слонової кістки, до талії і притискає її до себе трішки сильніше.
— Готовий закластися, що ми вже справді ближчі одне до одного. Вона хитає головою:
— Я завжди ховалася за кимось іншим.
— Скажімо, за Темною Леді,— він цілує її волосся.— Ти ніколи про це не згадувала.
— Правду кажучи, це не був надто щасливий зв'язок.
— Коли вже почала, то розповідай.
Вона зітхає, напівздивована, напіврозгублена.
— Це особисті справи, Майлзе.
— Я не скажу жодній живій душі. Вона вагається:
— Гм... Одне я тобі скажу. Хай би хто це був, він ніколи не був Лебедем з Евону.
Майлз обертається до неї, схвильований і здивований:
— То ти, може, хочеш сказати, що це був Бекон?
— Ні, любий. Ідеться про те, що єдиною згадкою про минуле, яку він ніяк не міг викликати до життя під час солодких хвилин німих роздумів, було щось настільки елементарне, як купіль. Ось чому здавалось так, наче я тримаюсь осторонь. Щиро кажучи, не могла я примусити себе підійти ближче, ніж на відстань окрику. Пам'ятаю, як зустріла його одного дня. Він ішов вулицею Олд-Чіпсайд, бив себе по лисині і повторяв одні і ті самі слова... ніяк не міг придумати наступний рядок. Отож я й гукнула йому через вулицю. Сховалася за спиною в дівчинки, яка продавала лаванду, і підказала йому слова.
— Що то був за рядок?
— "Богинь ніколи я не бачив, щоб вони ходили..."
— А що ти йому крикнула?
— "А все тому, що тхне від тебе" — чи як там воно звучало мовою єлизаве-тинської доби.
Він усміхається до стелі:
— Ти просто неможлива.
— Усі вони однакові. Якби історики літератури не були такими похмурими створіннями, то давно б уже зорієнтувалися, що у мене був дуже прикрий період між занепадом Римської імперії та винаходом внутрішньої каналізації.
Якусь хвилю він мовчить.
— Якби я з самого початку знав, що справжня ти ні до чого не ставишся серйозно.
її рука мандрує вниз уздовж його живота:
— Ні до чого?
— За винятком цього. Вона щипає його за живіт.
— Я така, якою ти хочеш, щоб я була.
— Тобто ти не є собою справжньою.
— А в цьому і полягає моє справжнє єство.
— Отож ти можеш розповісти мені правду про Темну Леді.
— Любий, вона б тобі анітрішки не сподобалася. Вона була саме така, як сестра Корі.
— Невже фізично була схожою на сестру Корі?
— Як дві краплі води. Дивний збіг.
Знову в нього на обличчі глибоке здивування.
— Ерато, ти ж не... ти мене не обманюєш?
— Звичайно, ні, Майлзе,— вона підводить погляд і дивиться йому в очі.— Хоча й хотілося б.
Він одкидає голову назад і дивиться в стелю:
— Боже мій, чорна!
— Мені здавалося, любий, що ми вибрали темно-брунатний колір.
— І ти не мала нічого проти? Вона зітхає:
— Любий, звичайно, я щойно пожартувала. Про те, що була на Олд-Чіпсайд. Я була тільки витвором його уяви. Йдеться попросту про те, що той твір дуже сильно нагадував певний витвір твоєї уяви. Різниця полягає в тому, що ти не хочеш його там залишати,— тобто навіть не ти особисто, а останнім часом це стосується усіх. Усе повинно бути "реальним", бо інакше не існує. Ти чудово знаєш, що "справжня я" — вигадана. В якомусь сенсі я є реальною для тебе, бо ти хочеш, щоб я такою була. Ось що я мала на увазі нещодавно.