— Дякую тобі за відвертість.
— Нема за що. Це входить в обслуговування. А тепер чи потребуєш ти ще чогось, перш ніж я піду? Якесь гарненьке вбрання? Журнали? "Жіноча доля"? "Домашнє вогнище"? "Воп>?
— Усе гаразд. Сама дам собі раду.
— Можу викликати для тебе таксі.— Ерато хитає головою.— Ти впевнена? — Кивок голови.— І ніяких важких почуттів? — Вона знову хитає головою. Майлз усміхається майже поблажливо: — Зараз вісімдесяті роки.
— Я знаю.
Він простягає руку й куйовдить її грецьке волосся.
— Ну, чао.
— Чао.
Він рушає до дверей упевненим кроком, усім виглядом демонструючи сподівання нових дій після чудово завершеної ділової оборудки. Mann ist was er isst1, а ще тим, у чому вона одягнена. У Майлза Ґріна світський вигляд — завдяки гарно пошитому костюмові й краватці кольорів його школи; і звичайно ж (зараз 80-і роки двадцятого століття) він зовсім не соромиться того, що знайшов вільний час провести якусь годину в товаристві простої дівчини за викликом (по своїй суті такою вона і є); але зараз, відпочивши, Майлз прямує до більш серйозних справ — на зустріч зі своїм агентом, чи, можливо, на літературну конференцію, або в благословенний спокій свого клубу. Вперше за ввесь час у кімнаті відчувається порядок, здорова реальність.
А втім, це відчуття щезає так само швидко, як і з'являється. На півдорозі до порога жваві кроки завмирають. І причина стає очевидною одразу. Дверей, до яких залишилося кілька метрів, уже немає. Там, де вони щойно були, зараз простягається та ж сама сіра стіна; навіть вішак зник. Майлз кидає погляд через плече у бік ліжка, але заплакана постать так і лишилася сидіти з похиленою головою, очевидно, не знаючи про цю невеличку зміну в навколишньому середовищі. Він знову дивиться на те місце, де раніше були двері; клацає пальцями. Стіна залишається стіною. Майлз повторює жест, і знову марно. Вагається, але врешті рішуче підходить до того місця, де були двері, і обмацує стіну, наче сліпий, адже десь тут мала бути клямка. Він опускає руки, відступає на кілька кроків, майже готовий кинутися на стіну плечем. Натомість простягає руки перед собою: немов обмірюючи поглядом уявні двері. Ще раз клацають пальці, та стіна й цього разу залишається такою, як була,— непорушною, незворушною і без найменшого натяку на вихід. Майлз похмуро розглядає те місце на стіні, де були двері. Зрештою обертається й рвучко підходить до ліжка.
— Ти не повинна була цього робити! Дуже повільно вона підводить голову.
— Авжеж, Майлзе.
— Тут я розпоряджаюся.
— Так, Майлзе.
— Якщо гадаєш, ніби хтось повірить у це бодай на одну мільйонну частку секунди... Я наказую тобі повернути двері на місце.— Замість відповіді Ерато відкидається на подушку.— Ти чула, що я сказав?
— Так, Майлзе. Я дуже тупа, але слух у мене досконалий.
— То виконуй те, що я тобі сказав.
Вона піднімає руки і закладає їх за голову. Поли халатика розходяться. Вона посміхається.
— Ти мені страшенно подобаєшся, коли вдаєш із себе розгніваного.
— Якщо двері через п'ять секунд не повернуться на своє місце, я попереджую тебе: вдамся до фізичної сили.
— Так само, як любий маркіз. Майлз глибоко вдихає повітря:
— Ти поводишся, мов п'ятирічна дитина!
— Аякже. Я ж тільки третьосортна богиня.
Він незворушно дивиться на неї, на її спідню прикушену губу.
— Ти не можеш затримувати мене тут проти моєї волі.
— А ти не можеш вийти з власного мозку.
— Ще й як можу. Це тільки мій метафоричний мозок. Ти верзеш абсолютну нісенітницю. Так само можеш скасувати закони природи або примусити час повернутися назад.
— Я це роблю, Майлзе. Й досить часто. Якщо ти пригадуєш.
І зненацька зникає ввесь його одяг до останньої нитки. Похапцем та інстинктивно він затуляється руками. Вона знову кусає губу.
— Я не збираюся стояти й зносити таку наругу! Вона киває на місце поруч:
— То чому б тобі не підійти й не сісти отут? Майлз відвертається від неї і схрещує руки на грудях:
— Ніколи!
— А твоє бідолашне маленьке знаряддячко? Шкода, що ти не хочеш, щоб я поцілувала його.— Майлз іще похмуріше дивиться у далечінь — або радше настільки далеко, наскільки дозволяють розміри кімнати. Ерато скидає пурпурового халатика й кладе його на край ліжка: — Може, хочеш? Мені він більше не потрібний.
Майлз бере халатик, надто маленький для нього, але йому якось таланить нап'ясти його на себе, загорнути поли і зав'язати пасок. Після цього прямує до стільця, підхоплює його з підлоги, йде до столу в кутку кімнати, рішуче ставить його спинкою до ліжка. Він сідає, згорнувши руки, заклавши ногу на ногу, відвертається у куток оббитої щільною матерією кімнати. Мовчанка. Нарешті озивається через плече:
— Ти можеш забрати в мене одяг, можеш перешкодити мені вийти. Але ти не можеш змінити моїх почуттів.
— Я знаю, дурненький.
— Отож це смішне гайнування часу.
— Хіба що ти сам зміниш свої почуття.
— Ніколи.
— Майлзе!
— Згадуючи твої ж власні слова, для існування потрібно мати деякі елементарні свободи.
Ерато сидить, слідкуючи за ним. Потім несподівано підводиться, зазирає під ліжко й добуває звідти віночок із троянд і мирту. Вона дивиться на стіну, наче там висить дзеркало, кладе на голову віночок, поправляє його, трохи бавиться з зачіскою, підкручуючи один чи два темні кучерики; нарешті, задоволена своєю зовнішністю, озивається до нього:
— Можна, я сяду тобі на коліна, Майлзе?
— Не можна.
— Будь ласка.
— Ні.
— Якщо тобі так більше подобається, то мені буде тільки п'ятнадцять років. Майлз різко розвертається на стільці і вказує на неї пальцем:
— Тримайся від мене подалі!
Але Ерато підходить до нього. Однак, не доходячи до стільця, де він сидить, ладен кинутися на неї, тільки-но вона зробить ще один крок, вона опускається коліньми на витертий рожевий килимок, складає руки на колінах і з смиренним виглядом сідає на п'яти. Кілька секунд він витримує погляд цих очей, але потім відвертається.
— Я дала тобі тільки задум. Усю решту роботи ти проробив сам. Майлз вибухає:
— О Боже, згадати тільки всі ці балачки про пластилін, про пашу та гареми. Ще й Гітлера приплели! — Він кричить: — Знаєш що? Ти найбільша фашистка за всю історію. І не думай, начебто оце твоє колінкування, твої очі вмираючого спанієля можуть бодай на мить ошукати мене.