— У тебе — все?
— Тим більше, їй слід би — якщо вона існує — провести невеличке дослідження ринку щодо своєї особи. Спробувати постукати до кількох дверей. "Привіт. Мене звати Ерато. Я надихаю людей. Чи не зацікавить вас невелика ода? Можна показати вам новий зразок нашої угоди, записаної строфою Алкея?" Та вони б реготали їй в обличчя. Якщо б не вважали, що вона втекла з найближчого дурдому.— Він розглядає її спину.— Як би там не було, зараз вони спроможні робити усе те, що колись робила вона, з допомогою комп'ютера і програми-редак-тора, причому в сто разів краще. Мені навіть дещо шкода її, бідної старої корови з усохлим вим'ям. Якщо вона існує.
Тепер уже дівчина на ліжку глибоко зітхає. Однак вона і далі мовчить, не відводячи погляду від кутка кімнати.
— Варто тільки поглянути на тебе, коли ти лежиш у цій позі Венери пензля Рокебі, щоб зрозуміти, як смішно це було з мого боку. Очевидно, дотепер вона б уже перетворилася на стару клячу в пошарпаному пальті, яка нишпорить у сміттєвих баках і щось собі під ніс бубонить... якщо б вона справді існувала.
Це дещо несподіване закінчення викликане попереднім порухом фігури на ліжку. При згадці про Венеру Рокебі, вона повернулася й сіла. Тепер, згорнувши руки, міцно стиснувши губи, розглядає чоловіка на стільці очима, які потемніли, наче обсидіанові.
— Тепер ти вже закінчив?
— Так.
— Готова закластися, вона шкодує, що не перетворилася на стару шкапину. Бо принаймні могла б одійти від справ і зникнути. Туди, де не існує мужчин.
— Але це заледве чи має значення, правда? Оскільки вона теж не існує.
— Я кажу це, виходячи тільки з твого власного припущення.
— Хоч воно до смішного гіпотетичне.
— І що характерно, в ньому — зневага до жінок.
Він схиляє голову й розглядає великі пальці на ногах:
— Мені дивно, що ти так кажеш.
— Дивно, чому я стаю на бік власної статі?
— Тільки те, що коли б вона існувала, але тут її б не було, то це б означало, що всю брудну роботу вона лишає для тебе. Саме твоє тіло повинно зазнати огидного сексуального приниження, оскільки воно вимушене задовольнити моє тіло. Що робить її не більше ніж звідницею. Хіба не так?
— Я звернула увагу, що ти — і це характерно — лишаєш поза увагою усе її історичне підґрунтя.
— Я не впевнений, що мені до вподоби цей суто теоретичний елемент, який ти вводиш у нашу розмову.
— На відміну від тебе, я маю здатність співчувати. Просто ставлю себе на її екзистенціальне місце.
— Якщо б вона існувала.— Дівчина зводить очі до стелі.— Ми не повинні забувати, що ведемо цілком абстрактну і нереальну дискусію. І ця дискусія потрапляє саме в ту категорію схоластичних дискусій, як ота про кількість ангелів, які можуть бавитися в квача на вістрі голки.— Він розводить руками.— Твій вихід на сцену.
Вона мовчки розглядає його:
— Підозрюю, тобі ніколи не спадало на думку, яким би це було жахіттям, коли б вона існувала, бо доводиться виконувати функції, на які не поширюються нормальні біологічні закони. У повній самотності. Ніхто не допоможе, жодного вихідного. І постійно одягатися то так, то сяк. І нестерпна нудьга. Монотонність. Шизофренія. День у день зазнавати трансформацій у мізках людей, коли тебе не розуміють, спотворюють, принижують. І жодного слова вдячності...
— Зачекай. А що... Вона підвищує голос:
— Ніколи ніхто навіть не подумає про неї як про особистість, а тільки про те, що від неї можна отримати. Ні на мить не зважають на її емоції. Ніколи достатньої уяви, аби зрозуміти, що вона, можливо, потаємно так потребує трішечки ніжності і співчуття, бо вона теж жінка, і нічого не вдієш, якщо певні поєднання обставин і настрою таки вимушують її потребувати послуг чоловіка в зовсім природний для жінки спосіб — що, до речі, зовсім нічого спільного не має з приниженням, і...— Вона переводить подих.— Але що ж удієш, коли його світлість, хоч би ким він був, бажає ще чогось. Якщо бажає грати в свої ігри, полишаючи її напризволяще...
— Я цього не починав.
— ... нетямитися від розчарування.— Дівчина відвертається до стіни.— Звичайно, за умови, що вона існує.
Він знову розглядає свою ногу.
— А що отой халатик — є якийсь колір чи матеріал, яким ти віддаєш перевагу?
— Я ненавиджу тебе.
— Може, зелений?
— О, тобі це дуже подобається, чи не так? У неї вистачає духу виступати проти того, щоб до неї ставилися як просто до сексуального об'єкта, отож геть її. Жбурнемо її знову в безвість, як стоптаний капець.
— Ти ж саме про це запитувала хвилину тому.
Вона кидає на нього розлючений погляд, потім знову рвучко відвертається, обличчям до стіни.
— Я більше й слова не скажу. Ти нестерпний.— П'ять секунд вони мовчать.— Ти такий, як усі чоловіки. Тільки-но отой шмат плоті, що теліпається між ногами, отримує своє, все, про що ви думаєте, це якомога швидше позбутися нас.
— Я б позбувся тебе вже давно, якби це було правдою. Ти допіру переконувала мене, ніби я можу робити все, що мені заманеться.
— Саме так!
— Що "саме так"?
— Я зовсім позбавлена прав. Сексуальна експлуатація ніщо проти онтологічної. Якщо тобі заманеться, ти можеш звести мене зі світу в наступних п'яти рядках. І викинути до кошика на сміття, аби ніколи більше не згадати про мене.
— Заледве чи це правда.
— Ти здатен на це, ще й як. Так само, як і щодо всіх інших.
— Яких інших?
— О, не треба бути таким нетямовитим.— Дівчина метає на нього презирливий погляд через плече: — Хочеш сказати, що я перша?
— Та... можливо, що ти не перша.
— І, можливо, я не буду останньою?
— Можливо.
— Отож більш ніж можливо, що я просто остання в низці вигаданих жінок, яким випало нещастя потрапити тобі до рук. Щоб потім бути витуреними втришия, як тільки в полі зору з'явиться більш приваблива.
— Заради достовірності: мої стосунки з ними були і лишаються глибоко людяними і взаємно корисними. В будь-якому випадку ми залишаємося чудовими друзями.
— Твої слова нагадують мені підлабузнювання.
— Я не збираюся відповідати на такі слова.
— Ти ба який.
— Не далі як днями одна з них сказала мені, буцімто, на її думку, я дав їй занадто багато свободи у нашому зв'язку.
— До того, як ти знищив її?
— Я не знищую друзів.