Конокради знають, коли приходити. Поміж ніччю й світанком є такий проміжок часу, коли сонна людина, звір чи худоба западають в інші світи і собі не належать. Тоді що хочеш, те з ними роби — бери їх, неси чи веди: вони в полоні незвіданих сил, яким немає ні назви, ні звідки вони приходять. Та цей проява не знав, що саме цієї ночі сон мене не знеміг, бо у мені, як той з акації кігтик, застрягла Магда, і я маруджуся. Тому коноводя намарне сюди прителепкався, до Манюні він не підійде, за вуздечку її не візьме і нетямна Манюня за ним не потуманіє.
— Гей ти! — на манір колгоспного Магдиного начальства прокричав я йому. — Якщо ти прийшов по коня, то знай, що я не дрімаю. В руках у мене коса і, поки не пізно, чухай туди, звідкіля приваландав.
Так я його лякав, так я його відлякував, тоді як Султанчик, що мав би вже кипіти на лапах — не розтулив навіть писка! Рябий безбатченко насилу розкліпав очі і позіхнув. Затим він спроквола промацав вушками темінь, лизнув перед писком пахучий динявий вітер, покосував на мене, чом це я серед ночі ні на кого кричу, і знову заснув — чорти би його забрали — своїм химородним сном!
Виручила сорока. На мій опівнічний голос вона вистромилася з гнізда і засікла придибу. Вона його заловила і застрочила, що прийшли по Манюню. Сорочине плем’я, що вікувало по навколишніх лісосмугах в наскрізь продутих гніздах, — не забарилося. Воно почуло голос тривоги, втямило що до чого й з усіх крил налягло боронити коня. Поки воно долітало, моя спритна сусідонька власними силами змаяла на прийшляка, ущипнула його за тім’я й змайнула в гілля. До заброди дійшло, що він погорів і що треба щезати. Він став задкувати в гущавину, коли з чотирьох миготливих сторін його обпало рябе скрекотіння. Воно налетіло на нього літаючими дзьобами і прийнялося скубти. Від напосілого хмарища неборака вже ледве відмахувався, тряс плечима і спиною, навіть відхвицькувався ногами, коли не витримав, щось просопів, гойднувся і повалився на землю… Я скочив з воза і обережно, не випускаючи з рук косу, став до нього підходити і коли підійшов і нагнувся, то не повірив: переді мною, повалений вітром в осот, розкинувши рукави й геть чисто обскубаний від коміра і до низу, лежав… мій рідний кожух… То це ж я його сам, як притягся від Магди, вивернув, мокрого, вовною догори і почепив у пітьмі на акацію просушитися. Нас на нім з Магдою вже не було і я про нього забув…
А сороки порозліталися по лісосмугах і на зиму, аби не мерзнути, вовною з мого кожуха взялись затуляти у своїх гніздах шпарини. І вже тепер, коли все втихомирилось і розсірілося, Султанчик змівся з сидіння й пригнався до мене: я, мовляв, господаре, тут. На кого гавкати чи гарчати? І заходився навколо мене кружляти і кривуляти, нюхати, пхекати, пхукати та апчхикати. Затим він вигнався на середину розпластаного одягала й нагострив вушка на крапелясту акацію, де ніби й нічого не відбулося, в своїм коханім кубельці вже придрімала моя білобока приятелька.
Раптом кожух під Султанчиком став спухати горбом. В цуцика відібрало мову. Він зиркнув під лапки й покрейдянів. Але рябенька Султанчикова душа його не покинула: вона стислася в нім, напружилася, розігнулася і помертвілий песьо такого дав горака, такого дав свічака, що опинився нарівні з сорочим гніздом і ледве його не осідлав. Та падаючи додолу, він знов простягнувся на кожуховім спухиренім місці й зробився іще рябішим. Лапки під ним роз’їхалися і він мене ніби спитав: і хто з ним таке витворяє?
Та витворяння лише почалося. Кожух під Султанчиком знову заворушився й тримаючи його на собі, зашурхотів і поповз. Тепер цюцюньчик їхав на кожусі верхи. По вицвілому осоту мій лисий одяг пхався до воза. І він до нього допхався і, як здалося мені, був би його перекинув, та вперся в колесо, заторгався і зафиркав. Султанчик вдруге дав горака. Та за цим злетом піднявся не над сорочим гніздом, а над возом, де посріблене свіжим сонцем сріблилося бабине літо. На якусь мить Султанчик на нім завис, гавкнув, що хоче в село, додому і, наче на парашуті, на тім баболітинім павутинні опустивсь на сидіння. На сідалі він трішечки опритомнів і, задихнувши повітря по самий хвостик, зазирнув до колеса вниз — хто ж там таке страшне?
Підійшов до воза і я. Мій згорбатілий убір не ворушився. Коли ж я його стиха торкнув косою, він знову ожив й посунув тепер до мене. Відступаючи до Манюні, тут я й побачив: сіро-білавий, тілистий, подібний до моєї на возі діжечки, з довгастою мордочкою і низькими, важкими ступнями з-під кожуха вилазив борсук. Чорними, як соняшникові зерна, очатами він ображено глянув на мене і, як почулось мені, забурчав: "І хто на мою нору, де я вже заліг на зиму, кинув смердючу оцю халамиду?" "— Вітер! — застрочила борсукові сорока. — Це не вони — не цей чоловік і не Манюня. Лису оцю халамиду на твою кватиру скинув з акації вітер. Тупцяй, вайло, до свого лігва назад і залягай, і не думай, що ти бардзо комусь потрібен…"
Вдруге борсук на мене не глянув і, перевалюючись натоптаними боками, пофиркав до свого завалящого зимівника…
Промите вчорашнім дощиком, сонце зійшло в мене під боком, за возом, на буряковому полі. Вогке проміння попрямувало на той бік ярка, де під прижовклим віттям садків білими печеричками додрімували хати… Я відсипав з мішка вівса й поки Манюня снідала, вгадував, у якій із тих печеричок живе та вже проснулася Магда? Вона прокинулася, взулася, вмилася, розчесалася і перед тим, як видоїти козу й податися на роботу, пристояла на порозі. Через подвір’я й город її погляд подаленів до лісосмуги: Магда шукала мене — де я? Ночував під акаціями на возі, чи, може, вже покотив, і мої сліди застелило опале листя?..
Я ступив на сидіння, настромив на косу свого папугу-кепа й через ярок вбік села подав позивні. Мої з лісосмуги знаки Магда, видно, помітила, бо одна із хат-печеричок забіліла біліше від інших. Втішений, я відміряв Манюні вівса повторно, підніс по окрайцю хліба Орлику та Султанчику і став чекати гостей — взявся за бур’яни. Навкруги воза я викосив їх до бадилини, лишив тільки кущик синіх сокирок та кілька стебел Петрового батога: сині сокирки для Магди, а голубий петрів батіг приберіг для примар — жінок і дівчат з її ланки, їх було восьмеро. Магда — дев’ята. За годину вони йтимуть на буряки, і я їх зустріну гостинцем на честь нашого з ними нічного знайомства — качками. Та скільки їх в мене — заважав полічити Султанчик. В нім раптом з’явився мисливський запал, і цюця хапав ту або ту за шию й тягнув за діжечку чи за каністри. Лише тоді, коли я його прилякав борсуком і показав на пащекувату борсучу нору, рябенький сучий синок жалібно скавульнув і смиренно приліг біля чобота. А качок було дев’ять. По качечці на примару. Ось воно як і коли мої трофеї мені пригодилися. Лапами догори, я перев’язав їх шпагатом і поміж двома акаціями розтягнув перед буряковим полем. А сторожем коло них знов почепив свого зґвалтованого кожуха…