Не ворушачись, горілиць, вона лежала посеред свого нещастя і вся, як була, — диміла. У тім низовому туманчику вона диміла тепер сама, бо і її напарниці з клумаками, і кози вже розтали у присмерку, що темно-сизо вивищувався край ледь видимого села. Пристелена туманцем, вона відчувала, що хтось чужий до неї підходить і, як і досі, з заплющеними очима почала біля себе намацувати мішок. Вона скоренько його налапала, запнула ним груди й обличчя і так від мене сховалася… Але від того, що я вже тут, сиджу біля неї навпочіпки, волохатію кожухом біля її плеча, — по ній пробіг дрож. Мішок на її грудях задихав хапкіше і вона закусила його зубами. Там, де вона його прикусила, в нім утворилася ямка, і поки я лиш збирався, як і про що з нею заговорити, в ту ямку з акації впав листок. Від його доторку вона під мішком напружилася, втислася у дорогу, а коли той листочок крізь мішковину ворухнув іще й хвостиком на її вустах, не витримала й запросилася:
— Ой, не душіть мене! ой, задихаюся… ой, мамо, спасіте!
Я схопив той листок, відкинув його на буряк, що біля її голови лежав на дорозі, й почав заспокоювати:
— Та ніхто вас не душить. То вам таке здається. Де вам болить — рука, чи нога, чи спина? Я вам поможу. Але вона не чула мене. Вона знала своє:
— Не забирайте мене! відпустіть… я, товариш начальник, більше не буду! я каюся, товариш начальник!
Тепер вже не витримав я. Мене взяла злість і я мало не крикнув:
— Гляньте на мене. Я такий самий в чорта начальник, як ви. Я питаю, де вам болить? І як вас звати, бо ви лежите під мішком, мені вас не видно, то хоч би скажіть, з ким я говорю?
— Шо, шо? — сіреньким мишачим голоском проскімлила сіра ямка, і було невідомо, чи в неї такий голос з дитинства, чи він у неї таким став тепер од беззахисности і страху.
— Мене звати Ма-а-ги-ги…
— Як-як?
— Ма-а-а-га-га… я боюся…
— Кажіть і не бійтеся. Й не заїкайтесь. Ви можете не заїкатися?
— Можу… — продихнула вже повна туману ямка. — Мене звати Магдою, а за паспортом — Магдалина…
— Тепер не бійтеся і скажіть, де вам болить?
— Я болю вся… кожна кісточка… так забилася…
— Дайте мені ваш пульс.
— Нате, беріть…
— Беру, — сказав я і взяв її ближчу до себе руку. Вона під мішком і я з її рукою в своїх — затихли. Через хвилину я їй сказав:
— На цій руці, Магдо, у вас пульса нема.
— Як це нема? — знову злякавсь її голос.
— Бо нема. Не чути.
— То, може, я вбилася і мене вже не стало?
— Дайте мені вашу другу руку.
— Ось, — прошепотів з ямки туманчик. — А як і на цій не буде? Ми знову примовкли і цього разу я їй сказав:
— На цій руці — є.
— Є? Тахкотить?
— Пострибує.
— І ваш живчик скаче. Я його чую крізь ваші пучки… Лупить, наче копитцем коник, — раз-два-три і ще один раз… То ви не з міліції? Ви — лікар?
— Лікар, — відповів я. — Професор. І саме по таких, Магдо, як ви. Я — по-жіночому. По жінках.
— Обманюєте? Забожіться!
— Чого б то я мав божитися, коли я іще й ворожбит. Хочете, поворожу?
— Я боюся…
— Що ви все боїтеся та боїтеся?
— Бо я боюся усе життя… все життя в мене моя душа в п’ятках…
Я глянув на її кирзові чоботи — і мені уявилися в них онімілі од страху п’яти. Від чобота до чобота, з п’яти у п’яту там кидалася і просила помилування зловлена мною, як мишка, її душа… Обидві ж її руки вже лежали в моїх, і наші долоні, притулені мимовіль, поза нашою волею почали наливатися обережним вогнем…
Я розгладив її долоню й сказав:
— Почнемо з того, що вам тридцять п’ять років… Вгадав?
— Пошти… — зітхнула туманом ямка. — Позавчора, якраз в неділю, мені стукнуло тридцять один…
— Там, де, Магдо, тридцять один, там на нього дивляться усі тридцять п’ять. Чи ви не згодні?
— Згодна, бо куди дінешся… А вам скільки років? — несподівано запитала вона.
— Вгадайте.
— Вам, як по голосу, стільки, скільки й мені. Вгадала?
— Пошти, — відповів їй і я. — Хочете мене побачити?
— Наче хочу, а наче й ні… Раптом ви все-таки якийсь міліціонерський начальник — прихопили мене з мішком на гарячому і мені зараз буде капець.
— Вам, Магдо, і справді капець. — і я потихеньку почав стягати з неї мішок. По тому, як я тягнув його вниз, мені відкривалось її лице: з-під сірої байкової хустини затемнілися рівні, як очеретяні качалочки, брови, а попелясті очі дивились на мене приречено і, мов намальовані, не мигали… Все в ній було продовгувате і довге — навіть шия під розщібненою куфайкою йшла поміж грудьми прямо до чоботяних ніг…
Тепер ми одне одного бачили. Ми вглядалися одне в одного чіпко і жадібно, бо і вона, ще лежачи під мішком, вже уявила мене з мого голосу, так само, як з її голосу я уявив її…
Все ближче та нижче моє обличчя само починало нахилятись над нею, коли вона раптом загородилася руками і, мов рибина з води, — сіра, туга, довга рибина — усім своїм тілом відштовхнулася від дороги, скинулася і опинилася на ногах! Вона кинулась бігти, та один її чобіт наступив на мокрий буряк, нога підломилася і, скособочивши, вона западала на дорогу. Я встиг підхопити її, мої руки замкнулися в неї на спині і ми задихали подих в подих.
— Пожалійте мене. — простогнала вона. — Дайте мені від вас утекти, бо як раптом мене з вами угледять, то я — пропала.
— Магдо, Магдо, що ви таке говорите?
— Бо ніякий ви не лікар і не ворожбит. Ви, ви — американський шпійон. У вас он американський прапор на голові — і її очі вкипіли в мій кеп.
Не розмикаючи на її спині рук, я, вже не лікар і не ворожбит, а американський шпигун, зашепотів:
— Я, Магдо, справді американський шпійон. Вчора вночі мене скинули з літака парашутом.
— І воза з конем, і цуцика, і лошатко? — здивувалась вона.
— Аякже! І їх. Лише коли ми викидалися з літака, то я з голови забув зняти оцього американського картуза.
— Ви, мабуть, молодий ще шпійончик, коли такий необачний. А парашут ваш де?
— На возі в задку лежить. Де б мені його діти? Чи закопати?
— Спаліть. — посовітувала вона. — І парашут, і прапор з лоба спаліть, бо як спіймають, то тоді не одхреститесь, все вам тоді пришиють — і прапор, і парашут.
— Спалю їх цієї ж ночі, бо завтра зранку маю прийматися за роботу: я мушу втертися у котрийсь із колгоспів, стану колгоспником, щоби все про колгоспи розвідати.