Дорогою силкувалася впорядкувати свої думки, зупинити їх на чімось однім, виразнім і близькім, і дивним способом вони зупинилися на нареченій доктора Темницького. І то так якось мимоволі, немовби ся наречена сама виплила з-посеред тої рожевої мли. Целя так і бачила її духовими очима — стару, погану німкиню, з рудим волоссям і вилинялими, глупими очима, суху і нестерпно горду на свої маєтки. Бачила, як вона своїми кістлявими руками обіймає доктора за шию, як впивається в його уста своїми широкими, безкровними губами, чула навіть її голос, повний пересадних пестощів, а при тім немилосердно пискливий: "Mein Liebeh!"l. І Целі зробилося чогось дуже жаль. Не жаль їй було спеціально доктора, бо що він для неї? Але жаль тої суми живих сил, розуму, супокою і щастя, що мусила бути змарнована через се подружжя. І пощо? В якій цілі? Що йому з її маєтку, якого він не потребує? І що, власне, винен йому рідний край, що для такого "щастя" хоче його покинути? Ні, таке подружжя з боку доктора було би безумством, гріхом і свідоцтвом про брак патріотизму!
Так роздумуючи, Целя й не спостереглася, коли була вже близько поштового будинку. Аж на скруті вулиці, що вела до пошти, вона машинально зупинилася. Від швидкого ходу в грудях їй захопило, чоло покрилося потом. Мусила спочити, І мимоволі очі її зупинилися на афішах, якими обліплений був наріжник каменицІ. Сіра стіна, покрита різнобарвними шматами паперу, наклеюваними день у день, здираними безладно, виглядала як паяц. А прецінь кілько ж то глибоких драм скривали в собі не раз ті строкаті паперові лахмани! Кілько праці, сліз і гризоти невидимо плило поза ними! Ось довгий а вузький, огнисто-червоний пояс, здається, викрикає на все горло: "Горілка потаніла! Де? У Вільгельма Адама!" А там знов у кутку, майже під ринвою, скромно тулиться надряпане на чвертці паперу невправною жіночою рукою: "Stanсіа kontem zaraz do wynajencia" 2. І думка Целі, втомлена довгою мандрівкою в однім напрямі, зі свіжою силою летить кудись інде, на вбоге піддашшя або в темні сутерені, де якась бідна прачка або послугачка щоденною важкою працею здобуває собі кусник чорного хліба, мусить числитися з кождою латочкою, а тепер нараз, за приходом гарячої пори, коли панство починає роз’їжджатися на ферії, або до купелів, бачить недобори в своїм бюджеті і бажає надолужити болючу страту бодай жертвою з власного спокою і власної вигоди, винаняти половину своєї Малої тихої комірчини, і з дрожжю непевності, з молитвою на устах чекає день по дневі "кого їй пан біг пришле".
Але нараз думка Целі урвалася, завмерла, мов знесилена морозом пташина паде серед лету. Її широко отворені очі недвижно зупинилися на посмертній афіші, що, бачилось, скакала перед нею своїми грубими чорними літерами, яким тісно і невигідно було в широкій чорній обвідці! На полуотворених устах Целіни завмер окрик здивування і перестраху.
"Ольга Невірська, ц. к.1 поштова маніпулянтка, по короткій, але тяжкій недузі вмерла сьогодні рано в двадцятій весні життя. Погріб відбудеться 14 с[ього] м[ісяця]. Безутішна в жалю мати запрошує всіх кревних і знайомих на сей сумний обряд".
Целя вже другий і третій раз перечитувала ті слова, що мов градові зерна падали в її серце, не в’яжучися в ніяку живу цілість, у ніяке ясне почуття. Ольга Невірська, її найліпша приятелька, по короткій, але тяжкій недузі... що се значиться? Адже ж Ольга позавчора ще була в службі, здоровісінька, хоч сумна і задумана, як звичайно! Коли Целя прийшла, щоб переняти від неї свою чергову службу, Ольга кинулась їй на шию і почала цілувати її, сміючися голосно. А коли Целя запитала її, чого так тішиться, відповіла, що дістала від дирекції відпустку і виїде на село на цілі дві неділі. "Ах, яка я... буду... щаслива! А ти, бідна Целінко, лишишся тут! Навідуйся часом до моєї мами, добре?" І сльози закрутилися в її прегарних оченятах, і знов почала стискати і цілувати Целіну, аж пані Грозицька оетрим тоном упімнула їх обі, що тут урядове бюро, а не пансіонат. То було ще позавчора вполудне — а сьогодні! Сьогодні Ольга вмерла!
— Боже коханий! Що се їй сталося! Що се може значити? — скрикнула Целя і, немов не довіряючи власним очам, усе ще вдивлювалася в афішу. Але афіша не давала ніякої відповіді на її питання і своєю мертвою, труп’ячою фізіономією повторяла усе одно й те саме.
— "Безутішна в жалю мати", — в нестямі повторяла Целя, все ще не можучи дійти до ладу зі своїми думками. — Бідна мати! Що вона тепер почне!..
І в її уяві мов жива стала Ольжина мати, добродушна, надзвичайно рухлива і привітлива бабуся з приємними обрисами лиця, на якім заховалися ще сліди колишньої красоти, а довгий вік виписав свідоцтво працьовитого, для інших присвяченого життя, не закаламученого ніколи ніякими сумнівами, внутрішнім роздвоєнням ані гризотою сумління. Невважаючи на зморшки і сиве волосся, лице тої бабусі завсіди додавало Целі якоїсь відради, свіжості і сили, кілька разів, відвідуючи Ольгу, мала нагоду пробути кілька годин у її товаристві.
"Побігти б до неї! Потішити стареньку, розпитати, що таке сталося!" — мигнула думка в Целиній голові, і вона випросталась і піднесла чоло, як коли би почуття товариського і чисто людського обов’язку відразу подвоїло її сили і зробило лад у її розбурханім нутрі.
В тій хвилі з ратуші залунав голос дзвона, що власне бив другу годину.
— Мій боже! Не час уже! Служба проволоки не терпить! — в розпуці скрикнула Целя і поспішним кроком подалася до пошти, боячись, щоб і так уже не зустріли ЇЇ понурі погляди і закиди пунктуальної, як машина, пані Грозицької, яка, певне, вже добрих десять мінут сидить коло свойого бюрка.
— От нещастя! — повторяла Целя цілу дорогу. — Бідна, бідна Ольга! Нещасна мати! І що там таке сталося? Адже ж Ольга була здорова, хоч останніми часами дуже якось помарніла. Боже мій, боже, ось яке-то воно наше життя!
І поспішним кроком ввійшла в браму поштового будинку, а потім звернула зараз наліво до канцелярії, де надавано рекомендовані листи і відбирано листи poste restante. При сих останніх була її служба.
VI
Пані Грозицька справді сиділа вже на своїм місці і з звичайним своїм понурим видом приймала рекомендовані листи. Була то жінка поверх 45 літ, з сивіючим уже волоссям, з подовгастим і жовтим, мов пергамін, лицем, з полинялими очима і тонкими безкровними губами. Була вдовою по якімсь збанкрутованім купці; зі свого скупенького поштового зарібку мусила виховувати троє дрібних дітей. Тим-то й не диво, що вгиналася під тягарем гризоти і праці не стільки бюрової, скільки домашньої, і що той тягар вигасив у її серці всяку Іскру веселості і радісного погляду на світ. Пунктуальна в сповнюванні своїх обов’язків, які, незважаючи на всю свою ваготу, були для неї майже одинокою дошкою рятунку по розтрощенні її життєвого корабля, була вона також не менше строгою і ригористичною супроти інших. Працюючи під її холодним, чисто бюрократичним оком, чула Целя подвійно тягар і одвічальність своєї служби. Хоч пані Грозицька, невважаючи на повних десять літ, просиджених уже на тім кріслі при бюрі рекомендованих листів, не була ще нічим більше, як тільки також маніпулянткою і на жадну вищу рангу не мала надії, не хотячи рушатися зі Львова на провінцію, то все-таки силою свого старшого віку і давнішої служби займала в бюрі певне начальне становище. Роблячи що до неї належало, вона, проте, знала і бачила все, що робили інші в бюрі. Найменше занедбання товаришки, невинний жарт, трохи голосніший усміх або живіший рух — усе се стрічало її докірливий погляд або нагану. Була немовби сумління бюра, холодна і нелицеприятна душа тої машини, що звільна і систематично висисала молодість, жвавість і свіжість працюючих у ній женщин.