— Ти ж прийдеш завтра ще раз?..
— Прийду!
Так вона йому відповіла. Не словами, а, як звичайно, потиском руки.
Це було при виході з театру. Люди, як завжди, страшенно штовхалися, товпилися з небезпекою для життя. Голенештинці люблять бути першими, входячи, але хочуть бути також й першими, виходячи. їх так стиснули, що на якусь мить Розка й Лейбка відчули себе мовби одна істота, їх мало не винесли з театру.
Ніч була зоряна, чарівна, одна з тих теплих, ясних літніх ночей у Бессарабії, коли зовсім не хочеться йти додому спати. Такої ночі спати — це справді гріх. Очі дивляться вгору, на небо, на місяць, на зорі. Душа поривається — не знати куди, серце вабить — не знати до чого. Почувається дивний сум — не знати за ким... Тихо в Голе-нешті і спокійно. Після заходу бессарабського сонця земля прохолола. Курява, що стояла цілий день стовпом, лягла, і можна дихати свіжим повітрям. Легкий вітерець повіває звідкись, приносячи привіт від бессарабських садів та полів, які пахнуть не квітами, а хлібом, кукурудзою, яблуками й грушами. Грає на сопілку пастух, який десь далеко жене отару на пашу. Сопілку ледь-ледь чути, щоразу тихше, аж поки вона зовсім завмирає.
Голенештинці повертаються з театру, голосно розмовляють, гомонять і розмахують руками. Оповідають, що бачили й чули в театрі, і кожному здається: те, що він бачив, це тільки він один бачив, і те, що він чув, це тільки він чув. Співають пісень, почутих у театрі. Голосніше за всіх балакає молодь. А попереду біжить малеча. Голенешті прокидається, порушується спокій тихої, гарної, теплої, ясної літньої ночі, але ненадовго. Голенештинці приходять додому, читають нічну молитву, гасять лампи й лягають спати — на добраніч!
У маленькій хатинці на Синагогальній вулиці (там проживає кантор Ісроел) ще світиться. Кантор і канториха лаштуються вже спати, але чекають на свою доньку, що має повернутися з театру, а тоді полягають спати...
Кантор Ісроел — ще досить молодий, вродливий чоловік з чорним шовковим волоссям, у білому талескотні * — сидить напівроздягнений і, обмахуючись ярмулкою, читає молитву перед сном. Канториха Лея теж більш як наполовину роздяглась уже. Тінь від її білої намітки, що так пасує до її темного суворого обличчя з карими сердитими очима, лягає на жовтаво-білу стіну.
Діждавшись, поки дочка щасливо повернулася з театру, Лея не відступає від неї, щоб та розповіла їй, які "комедії" сьогодні там грали. Хто був із знайомих? Що подавали в багатіїв до столу?..
І ще про щось бубоніла над нею канториха, закінчивши такими словами:
— Чи не так? Атож! Хіба я не розумію, що й до чого? Часом буває, що можна, а часом буває, що ні, чи бачили ви таке!..
Але Розка не слухала. Розка тільки чула, що материн голос дзвенить їй у вухах і снуються, точаться балачки, а батько читає молитву і обмахується ярмулкою. Ах! Який контраст! Тут і там... Яка різниця: світла, весела привітність там, і те, що тут!.. І взагалі як тісно, як темно й сумно тут після вечора, що вона сьогодні провела спершу у Рафаловичів, у великому, просторому, світлому будинку, а потім у театрі, в раю, і далі, повертаючись з театру додому цієї теплої, гарної, ясної, зоряної літньої ночі!
А канториха Лея, не вгаваючи, сипала словами, проте, схаменувшись, що, здається, розмовляє вже довго, навіть занадто довго і що вже таки не рано, сама себе перебила:
— Лишенько, грім мене вдарив! Сім кіп гречаної вовни наплела... Час уже спати, а я їй морочу голову, чи бачили ви таке!.. Ось я, доню, погашу лампу. На добраніч, спи спокійно!
— На добраніч,— відповідає їй Розка і, занурюючись з головою в подушку, заплющує очі. Мрії підхоплюють її й несуть з Синагогальної вулиці назад туди, туди, в рай.
Розділ 11 ВИСОКІ ГОСТІ
Перша була вигнана з раю канторова дочка Розка. Ось що сталося з нею. Одного чудового дня вранці, коли кантор був у синагозі, канториха — на базарі, а з учнів ще ніхто не прийшов до хедеру, Розка сиділа перед відчиненим вікном, що над її ліжком, напівгола ще, з незаплетеним волоссям і, наспівуючи почуту в театрі гарну пісеньку з "Суламіфі", зашивала розпоротий шов кофточки.
По родзинки й мигдаль козлятко
Десь поїхало в тихій журбі.
Спи, маленьке моє дитятко!
Торгувать доведеться й тобі.
— Браво, кішечко! Браво! — залунав хрипкий голос за Розчиною спиною.
То був не хто інший, як наш добрий знайомий Шолом-Меїр Муравчик, "блазень" з єврейсько-німецького театру.
ПІолом-Меїр Муравчик, що, як ми знаємо, мав тисячу різних обов'язків у театрі, відав також господарством. Рано-вранці, коли театр ще спав, ПІолом-Меїр ходив з кошиком у руці на базар купити щось попоїсти "дітям" (так він називав акторів театру). Тим часом, ідучи отак Синагогальною вулицею, почув він — хтось співає знайомої пісеньки з їхнього театру, і так душевно, так солодко, так сердечно, що він прикипів до місця. Йому закортіло глянути, хто це так гарно виспівує. Підійшовши до вікна, він побачив чорняву дівчину, ще зовсім дитину, кров з молоком, заглиблену в роботу. Це його так захопило, що він не міг стриматись і почав аплодувати молодій співачці: "Браво! Браво!"
Ці оплески, видно, неабияк перелякали дівчину. Маленька червона хустка, яка вкривала її гарні дитячі плечі, зсунулася трохи вниз і відслонила на мить перед чужим поглядом неприкрите тіло, що вже виглядало більш дівочим, ніж дитячим. Це додало нашому Шолом-Меїрові ще більшої охоти стояти тут, перед вікном, і просторікувати, за своїм звичаєм:
— Пташечко, чого ж ти так перелякалася? Голосок, можу тобі сказати, маєш, як мед, солодкий. Трьох примадонн за одну тебе можна віддати, хай мені бог дасть стільки щастя й утіхи. І циферблатик у тебе — кращого не знайдеш... Стривай, коли я не зовсім здитинився, я б сказав, що ти мені знайома. Можу заприсягтися, що я тебе бачив разом з Рафаловичевим пузанчиком на лаві в театрі. А як ні — нехай мені очі повилазять. Ага! Ти почервоніла? Стала ще червонішою, ніж твоя хустка, смійся, смійся, дівчинко. Коли смієшся, ти ще вродливіша. Гарні ямочки на щічках стають ще більші, а білі зубки чудово личать до твого чорного волосся і циганських оченят, щоб мені господь бог дав стільки щастя й утіхи в житті...