Зовсім інакше ставився до цього Лейбка. Кожного актора, якого бачив на сцені, Лейбка пас очима, ковтав кожне слово, і йому здавалося, що то він сам на сцені. Його підносило в надхмарні висоти, обличчя пашіло, очі палали, в горлі щось лоскотало. Йому лишалося тільки зітхати.
— Що тобі, любенький? — питав Гоцмах.— Ти все ще боїшся, що тебе впізнають? Щоб я здох, коли тепер хтось здогадається, що це ти.
Так розважав Гоцмах свого юного друга, і він мав рацію. Важко було впізнати Лейбку, майже неможливо було впізнати їх обох, так разюче обидва вони змінилися. Птахи скинули з себе старе пір'я і з голови до ніг причепурились, набрали зовсім іншого вигляду.
Скоро вони прибули до Бухареста, Гоцмах одразу поголив обличчя, залишивши тільки невеликі бачки-котлети, що додавали йому, якщо вірити дзеркалу, багато принадності. Потім він пішов до великого магазину вбрання і зо-дягся по-царському, за останньою модою: купив собі високий циліндр, гарний ціпок з голівкою із слонової кості, лаковані черевики й жовті рукавички.
— Га, що скажеш тепер, любе пташенятко? Хіба хто скаже на мене, що це Гоцмах?
— Ніхто, ніколи в світі,— відповів Лейбка, милуючись своїм оновленим другом.
Лейбка справді радів, що Гоцмах так змінився. Не менше радів Гоцмах, коли Лейбка скинув голенештинський костюмчик, голенештинський кашкетик і надів коротенький модний піджачок та невеличкий капелюшок. Гоцмах купив йому ще ціпочок і теж жовті рукавички.
— Нехай здохне Щупак, якщо ти — це ти! — сказав йому Гоцмах, оглядаючи свого юного друга спереду, ззаду і з усіх боків.— І дай боже мені такого щастя, як ти гарний хлопчисько. Навіть не хлопчисько, а справжній юнак, слово честі.
Обидва вони того дня почували себе так легко, немовби не йшли по землі, а линули в повітрі.
Розділ 48
ГОЛЬЦМАН — РАФАЛЕОКО
Одного разу десь опівдні, коли вони, потягуючись і маніжачись, ще лежали обидва в ліжках, хоч було вже нерано, Гоцмах озвався до Лейбки:
— Може, досить нам уже, голубе мій, вилежуватись? Треба піти щось пожувати, випити склянку запашної турецької кави з свіжими здобними булочками, чорти їх батькові, отим грошам!
Обидва встали, помилися, одяглися в нове й приготувались до роботи, тобто зібралися поблукати по Бухаресту, оглянути все гарне, що виставлене у вітринах. Тільки дивитися, оглядати, а не, боронь боже, купувати. "Шкода грошей,— каже Гоцмах,— вони у нас не крадені". Потім вони заскочать у ресторан щось поїсти. Гоцмах уже бачить в уяві всі страви, які їм подадуть, і наперед облизується (Гоцмах за своє життя так наголодувався, що хоч би скільки їв, йому все здається, ніби нічого не їв...). Після сніданку вони трохи відпочинуть (Гоцмах за все своє життя так тяжко працював, що хоч би скільки відпочивав, йому все здається, ніби не спочивав...). І, тільки як звечоріє, вони йдуть до театру, а звідти десь до кафешантану — вивчати музику, мистецтво й театр.
Для людини, яка вивчає музику, мистецтво й театр, ніч — найкращий час. А, до речі, для таких людей, як Гоцмах і Лейбка, їм просто спокійніше не вештатися вдень на вулицях. Присягаючись при цьому, Лейбка запевняє, що оце тільки вчора бачив, як промчала карета, а в ній були його старший брат Аншел і їхній касир Щастя й Радість.
— Годі-бо, дурненький! — висміяв його Гоцмах.— Тобі приверзлося: брат і касир. Дурниці! Навіть коли б вони сюди приїхали, то мусять бути мудрі, як цар Соломон,
щоб тебе впізнати, а мене й поготів! Знаєш, мій любий хлопчику, чого нам тепер бракує?
— Чого?
— Інших прізвищ.
— А саме?
— А саме, питаєш? Я оце лежав цілу ніч і думав, що робити далі? Ми ж не будемо вік байдикувати, час вакувати, за холодну воду не беручись, та їсти все готове? Кінець кінцем, ми допнемося свого, зіб'ємо трупу, поїдемо в якесь містечко й будемо показувати театр. Ну, уяви собі, які прізвища нам прибрати, щоб ніхто не довідався, хто ми такі? Ну, як поставлю на вивісці моє справжнє ім'я: Гольцман. Бернард Гольцман. Чорта пухлого дізнаються, хто такий Бернард Гольцман, коли досі всі тільки те й чули, що Гоцмах, Гоцмах...
— Таки правда! — погодився з ним Лейбка.— Гольцман, безумовно, краще, ніж Гоцмах.
— От бачиш, але що ж мені робити з тобою, голубе мій? Уяви собі, що ми починаємо їздити по світах і прибуваємо до такого міста, де знають твого батька. Розумієш чи ні? Нащо мені здалося, щоб ти прозивався Рафалович?
— А як же інакше мені прозиватися?
— Як інакше тобі прозиватися? Ось у тім-то й річ, і це не дає мені спокою. Цілу ніч лежу й міркую. Отож мені спало на думку: чому тобі не прозиватися румунським прізвищем на "еско", як усі тут прозиваються, в Румунії? Наприклад: Маргуліс — Маргулеско, Хазанович — Хаза-неско, Рафалович — Рафалеско. Розумієш, любенький? Ми приїздимо до якого-небудь місточка й випускаємо великі друковані афіши: "Перший єврейсько-румунський театр Бернарда Больцмана і перший єврейсько-румунський актор Рафалеско з Бухареста". Як тобі подобається, моє любе пташенятко, така ідея? Еге ж, у Гоцмаха гарні ідеї? Чи не так?
Звісно, що Лейбці дуже сподобалася ця ідея, як і все, що казав його друг Гоцмах. А Гоцмах сам так зрадів своєму винаходові, що схопив свого юного друга за руку й пішов у танок, виспівуючи при цьому на мотив "Чаклунки" "Гоцмах сліпий":
Гоцмах наш не бачить, Що це, діти, значить? Всі кажіть за мною: Гоцмах наш не бачить. 2
113
Відколи вони знайомі, Лейбка завжди знав, що Ґоцмах ніколи не бував смутний, завжди він веселий, навіть у найгірші, найтяжчі, найсмутніші часи свого життя. Але таким веселим, як тепер, Лейбка його ще ніколи не бачив. Просто від нього віяло радістю. Він майже перестав навіть кашляти й проклинати. Рідко-рідко коли з його уст зрине прокльон. Хіба що згадає Щупака чи Шолом-Меїра Му-равчика, тоді він неодмінно додасть: "холера", або "погибель", чи просто "хвороба"...
— Отже, пам'ятай, моє любе пташенятко, я вже більше не Гоцмах. Я вже Гольцман. А тебе як звати?
— Рафалеско,— каже йому Лейбка.
— Отакого я люблю тебе, котику мій.
Розділ 47
МІНЯЮЧИ МІСЦЕ, МІНЯЄШ ДОЛЮ
Увечері того самого дня наші герої, Гоцмах і Лейбка Рафалович, чи то пак, як вони себе тепер самі називають, Гольцман і Рафалеско, йшли вулицями Бухареста вже не на те, щоб студіювати мистецтво, музику й театр, а просто так походжали. Вони вже достатньо вивчили місто, вже побували скрізь, де їм хотілося, в усіх місцях, де розцвітає музика, мистецтво й театр. Отак походжаючи, вони вийшли на гарну вулицю Страда Подемогашуї і побачили перед собою величезну вивіску, на якій електричними літерами мінилася назва: "Парадізо".