Розділ 22 ГАНЕБНИЙ ВИРОК
Не можна сказати про Беню Рафаловича, що він був суворий батько. Беня мало займався дітьми. В хаті порядкувала дружина, Бейлка. Він, Беня, знав тільки одне: "Треба підсипати вівса..." Його мовою це означало, що треба дати гроші на видатки, і Беня давав, скільки треба.
Він не торгувався, ніколи не розпитував, як витрачаються гроші. Його це не обходило. Діти теж могли робити, що їм заманеться, навіть носи повідкушувати одне одному — це не його діло. Хіба тільки, коли часом дитина припуститься такої провини, що батько мусив втрутитися, тоді все ходором ходило! Насувалася хмара на всю хату. Гримить, блищить і град іде! Всі никали, як очманілі, ховалися по закутках — і більш за всіх влітало бідолашній Бениній дружині, маленькій, кволенькій, тихенькій Бейлці.
Беня не задовольнився тим, що під гарячу руку почастував свого напрочуд вдалого синка пекучими ляпасами в обидві щічки,— у того аж іскри з очей посипались,— він узяв хлопця за руку, завів його до хати, скликав усю свою велику сім'ю і змусив улюбленця свого розповісти перед усіма, що він накоїв і задля кого зробився злодієм. Але цього теж було йому замало.
Беня виголосив вирок, що треба хлопцеві спустити штани і всипати по саму зав'язку.
Хоч як благала його недолуга Бейлка, щоб він краще її саму різав на шматки, ніж завдав такої ганьби дитині; хоч як уся сім'я заступалася за Лейбку, силкуючись виправдати його, довести, що він не припустився великого злочину; хоч як сам Лейбка просив, присягався, цілував батькові руки — нічого не допомогло: якщо Беня сказав спустити штани і всипати по саму зав'язку, то так воно й буде.
Розділ 23 ПІСЛЯ ЕКЗЕКУЦІЇ
Увечері, коли Беня трохи вгамувався і серце йому пом'якшало (так завжди буває: як відлупцює батько дитину, йому потім серце м'якшає), він наказав усім піти до театру. І хоч у родині Бені Рафаловича після ганебної "екзекуції", якій піддали Лейбку, ніхто не мав бажання йти до театру, проте, коли батько наказує, треба йти.
Театр (тобто стодола) був переповнений, як завжди. Музика грала. Актори співали. Глядачі лускали горіхи, галасували, розважалися, як завжди. Тільки Лейбка сидів, бідолашний, як на чужому возі, з сухими очима, що дивилися в безвість. Голова йому була важка, ніби свинцем налита, а в серці палахкотіло пекло. Ніколи не міг собі уявити Лейбка такої ганьби, щоб з хлопцем його віку, уже, можна сказати, дорослим, найкращим учнем у хедері і найулюбленішою дитиною в домі, так погано повелися з батькового наказу — та ще привселюдно!.. Це все відбулося так несподівано, що він навіть незчувся. І тільки тоді, коли справу вже було зроблено, в душі нашого юного героя прокинувся страшний протест, знялася ціла буря. Але то був протест безсилого хробака проти дужого велетня, протест, що може виявлятися тільки в сльозах. І Лейбка плакав, плакав гірко й невтішно.
Лейбка плакав не сам. Йому допомагала мати. Бідолашна Бейлка не мала слів, щоби втішити свого найулюбленішого сина, отож вона його тільки цілувала, гладила й ковтала сльози, не відходячи від нього цілий день ні на крок. До хедеру Лейбка того дня не пішов. За столом він хоч і сидів, але до їжі не доторкнувся. Того дня за столом Рафаловичів панувала дивна тиша. Всі сиділи, опустивши очі, втупившись поглядами в тарілки. Тільки стара дивилася на всіх своїм гострим оком, немовби хотіла сказати: "Отак би кожному з вас вперіщити..."
— Буно деменіаца! (Тобто: доброго ранку!) — озвався Беня Рафалович молдавською мовою до своїх домочадців, побачивши, що майже ніхто за столом не їсть і не п'є.— Чого ви зупинились, наче воли посеред багнюки? Змастіть колеса і рушайте далі!
Проте цього разу приповідна мова Бені не справила ефекту, як завжди. Всі тихенько поїли, тихенько розійшлися з-за столу, кожний до свого куточка. Всі почували, що маленький Лейбка тяжко переживає, і всі були здивовані, побачивши, що Лейбка йде разом з ними до театру.
Але, по суті, ніхто не знав, що діялося в серці Лейбки. В той час, коли всі стежили за грою на сцені (і Лейбка теж разом з усіма), його думки були десь дуже далеко. Молодий дух його був неспокійний, юна голова напружено працювала і виробила план, як помститися батькові за не-чувану ганьбу, як відплатити за лупцювання. "Нічого, лупцювання забудеться, рани загояться,— думав сам собі Лейбка,— але батькові це дорого коштуватиме!" О! Він уже знав, що робити!.. Недаремно він зв'язався з такою людиною, як Гоцмах. Вчора вони мали серйозну розмову, і Гоцмах сказав йому досить одверто, за своїм звичаєм (Гоцмах не любив говорити манівцями):
— Дурне ти сало без хліба! Потруси батькову кишеню, видобудь гаман грошей і сідай разом з нами. Ми після суботи їдемо звідси далеко. Будеш актором, та ще яким актором,— нехай мене трясця візьме отут, на цьому місці!..
Те, що Гоцмах висловив так голосно, думав тишком і наш Лейбка. Але від думки "потрусити батькову кишеню" його починало трясти. "Як то, це ж звичайна крадіжка! Треба стати злодієм!.." — так думав Лейбка. Ну, а те, що він увесь час носив Гоцмахові сніданки, обіди й цигарки — хіба це не крадіжка? "Ні,— виправдовував себе Лейбка,— це не крадіжка. Голодний хоче поїсти, тож і ділишся з ним пополам. Бідний хоче курити, то й приносиш йому цигарок,— що в цьому поганого?.. Але ж гроші? Красти в батька гроші?!" Так міркував Лейбка, але сказати Гоцмахові, що він боїться красти,— йому було соромно. І він знайшов приключку: а що скаже батько?
— Хіба батько мовчатиме? — цокотячи зубами, спитав Лейбка.
— Звідки він знатиме, телепню? — відповів йому Гоцмах.
— Він побачить, що мене немає, то поїде слідом за мною.
— І насипле тобі солі на хвіст! Не знаєш, дурненький, що ми їдемо аж до Бухареста? Знаєш, серденько, де той Бухарест? Чи ти нічогісінько не знаєш?
— Я знаю, де Бухарест. У Румунії. Знаю навіть, що це недалеко звідси,— відповів Лейбка.
— Тоді чого ж ти, розумнику, балакаєш? Тільки-но перейдеш кордон, і батько твій уже не матиме над тобою ніякої влади. Ні батько, ні мати, ніхто. Тобі чхати на всіх! Ти йдеш вулицями Бухареста, руки засунувши в кишені, і показуєш дулю цілому світові. Бо ти вільна пташка. Розумієш, крихітко, що тобі кажуть?