— Забуду? — схопив Рафалеско його за руку. Якби не соромно було, він би кинувся цілувати Муравчика.— Я можу навіть дати вам розписку, якщо хочете.
— Навіщо розписку? Ви підпишете кілька векселів і все, таки на моє ім'я, сьогодні ввечері. Я до вас прийду й принесу все, що слід. Тепер ви, мабуть, десь поспішаєте?
Рафалеско був так захоплений розмовою, що зовсім не помітив, скільки разів сталева гадюка з електричними очима промчала повз них, викидаючи й вбираючи в себе людські потоки. Стрілки годинника тільки почали наближатися до третьої години. Через годину він мав бути вже там. Слово "там" опекло йому серце. Він дуже тепло попрощався з Муравчиком, заскочив в один з довгих вагонів і за півхвилини його проковтнула підземна темрява.
— Шолом-Меїр, ти ол райт! — сказав Муравчик сам собі і почав виглядати інший поїзд.— Отаке щастя мені, яка то гарна країна ця Америка. От так Америка!
Розділ 77 МІЖ ЗВІРАМИ
Роза Співак призначила своєму коханому Рафалескові побачення в зоологічному парку, який узимку відвідують не так часто, як улітку, отже, можна там вільно прохо-джатися і майже нікого не зустріти, крім звірів, які стоять, спершись на стінки своїх кліток.
Наш герой прийшов на призначене місце, незважаючи на всі перешкоди цього дня, все-таки на добрих півтори години раніше. А те, що він пережив за ті півтори години, прогулюючись між звірами, від клітки до клітки, він напевне не пережив протягом усіх своїх юних років блукання по світах. Важливість цього моменту, якого він прагнув стільки років, була достатня, щоб серце гупало, як молот у кузні, і щоб він увесь тремтів, як тростинка. До того ж йому приходили в голову різні дикі міркування й чудернацькі думки, чорні тужливі думки, одна сумніша від одної: хто зна,— думав він собі,— чи прийде вона? А як прийде — хто зна, з чим вона прийде? Хто зна, що в неї робиться з тими "золотими" кайданами, про які вона йому натякала в листі? Хто зна, що могло статися в останню хвилину, яка сцена розігралася в неї з Гри-шею Стельмахом?.. Усе, що тільки є в житті похмурого й журного, лізло йому в голову. І хоч як він відганяв від себе ті думки, хоч як намагався опиратися їм, він не міг опанувати себе, заспокоїтись. Рафалеско відчував, що настає важливий момент, найважливіший в його житті. Мимохіть він замислився над тим, що він накоїв оце зараз, разом з Муравчиком,— як він щойно продав безневинну Златку, віддав її з рук до рук, як передають безживну річ, невільницю, рабиню. І в чиї руки? Людини, якої він зовсім не знає. І коли? Після того, як оце тільки сьогодні вранці ладен був побігти до бідної Златки, припасти їй до ніг, клястися й присягати їй у довічній любові?!. Йому здавалося, що хтось тихенько шепоче йому на вухо:
— Каїн! Каїн! Каїн!..
Рафалеско заглибився ще далі у зоологічний парк, між звірами. Він хотів би втекти від самого себе — й не міг. Хотів би спокутувати, стерти все минуле в своєму житті — та ба! Воно лежало перед його очима таке чітке й виразне з усіма його великими й маленькими злочинами, з усіма його артистичними прагненнями та ідеалами, і, наче з розгорненої книги, зачитував він підсумок, що сам підбив: як людина, він злочинець, Каїн! Каїн!.. Як актор, він дрібний і нікчемний штукар, оточений маленькими людцями, уславлений лише фальшивими рекламами; з початку й до кінця все тільки блеф і блеф!.. Багато води ще стече, багато жертв буде принесено, багато вівтарів буде зруйновано, а він все ще стоятиме, як тепер, надворі, під дверима священного храму, куди з дитинства поривається його юна, а вже поранена душа... Але стривайте: хто це йде? Він відчув, що серце завмерло, очі стали широкі й округлі, ось-ось вистрибнуть з орбіт. Невже? Невже вона? Рафалеско вдивляється ще пильніше. Назустріч йому посувається середня на зріст, напрочуд гарна жінка. Вона не йде, вона наче лине в повітрі. Невже це "вона"?..
Так. То була "вона".
Ще ніколи не траплялося на світі, щоб ми зустріли людину саме такою, як ми чекали, і знайшли в ній те, що сподівалися знайти. Це була не та, яку Рафалеско уявляв собі в мріях. Це була не Розка, яку малювала його фантазія. Зовсім іншу побачив він перед собою. Вона здалася йому далеко вищою, старшою й іншою. Зовсім іншою, ніж він собі уявляв. Надто поважною, надто суворою й холодною здалася вона йому в першу хвилину, коли він її побачив. Тільки очі були ті самі: матово-карі, пломенисті, циганські очі.
Він теж в її очах не був тим Рафалеском, якого вона уявляла собі в мріях, і не тим Лейбкою, багатієвим синком, який залишився в її пам'яті ще з хедеру. Зовсім, зовсім змінився. Не змінилися тільки його очі, його добрячі, блакитні, лагідні очі. Якусь мить стояли вони одне проти одного, слова не вимовивши й не ворухнувшись. Здавалося, що обоє читають на обличчях одне одного все минуле, обоє знаходять в очах іншого історію їхньої юності, яка пройшла не дуже весело, в чужині, у невпинному блуканні по світах. Це все, однак, забрало не більше як хвилину. Одразу на її обличчі заясніла усмішка, перша усмішка. А він відчув, що серце його здригнулось, і його потягло до неї, як магнітом.
* * *
День давно вже згас. Сонце зайшло. На небі мерехтять зірки. Зійшов місяць. Наші юні герої, Лейбка Ра-фалович і Розка Співак, усе ще сидять і говорять, говорять. Вони пригадують Голенешті, єврейський театр, Синагогальну вулицю, пожежу. Мандрівні зірки.
ЕПІЛОГ
Листи
Меїр Стельмах — своєму приятелеві
...Отак-то, брате мій, не розпитуйте багато. Це, як кажуть, казка з "Тисячі і однієї ночі". Але нічого. Нехай би вони розійшлись — і край! Трапляється, що після заручин не сходяться характерами — що вдієш? Так ні ж: і заручинам кінець, і добрими приятелями лишаються. Та ще якими добрими приятелями! Водою не розіллєш. Щотижня пишуть одне одному листи. Він не тільки листується з Розою, а ще листується і з ним, з її земляком, з Рафа-леском, значиться. Відколи вони познайомились, мій Гриша з отим Рафалеском, вони полюбили один одного, кожний вихваляє іншого на всі заставки. Коли йдеться про "кохання" — нема чого дивуватися! Ну, що ви скажете на це? Але й це ще можна було б стерпіти. Як кажуть, тобі любо, то й мені втішно. Але ж соромно перед людьми. І хто в цьому винний, як не я сам? Бо коли б тоді я не привів їх до єврейського театру на бенефіс Рафалеска, нічого не сталося б... А тут ще треба набрати повний рот води і ні мур-мур! Послухали б ви, які плітки пішли по всьому світу. Кажуть, що це давня історія; кохання між Розою й оцим жевжиком Рафалеском почалося з давніх-давен, ще з дитячих років, і ближчими днями вони стануть до шлюбу... Я це все розповідаю Гриші, а він сміється: "Дурниці,— каже він.— Роза ніколи не вийде заміж за Рафалеска". Чуєте? "Ніколи!" Спробуй щось у цьому зрозуміти. А тут наслухаєшся таких пліток і поговорів, що можна знепритомніти. Мало того, що й так гірко на серці, то ще приходять і сиплють солі на рани! Знаєте,