Гоцмах надовго закашлявся, проклинаючи кашель смертельними прокльонами: "Щоб цей кашель холера взяла! Страшна смерть! Погибель!.."
Покінчивши з кашлем та з прокльонами, він віддихався, ще кілька разів затягнувся, взявся за щітки й провадив далі:
— Був у нас один актор, перший коханець, Ухватковер на прізвище. Чудовий перший коханець, грав найсильніші ролі, і воднораз шалапут — великий, могутній і страшний! * Парубчина гарний собою, здоровий, плечистий, кощавий; голосище в нього могутній, не горлянка, а золото. Як на те, і язикатий же був! Німецькою мовою цілком вільно розмовляв — ну, просто коханець над коханцями. І що ж господь бог з ним робить? Одного разу занедужав Ухватковер, ніби жартома, та, диви, й помер по-справжньому. Ну, що ж, помер — то й помер, нехай йому земля пером! Але що ж робити без першого коханця? Афіші вже висіли, каса жваво торгувала, просто рвали квитки з рук. Мій Щупак казився, мало не луснув з досади. "Гоцмах,— звернувся він до мене,— зможеш зіграти першого коханця?" — "Будь ласка! — сказав я.— Чому ні?" І почав вивчати роль напам'ять. Ставили дуже серйозну п'єсу: "Дора, або
Багатий жебрак" за Шекспіром. Виправлено та поставлено мною, Альбертом Щупаком". Так було надруковано в афішах! Перед виставою мене гарненько загримували й випустили на сцену, як першого коханця, викупаного, причепуреного Рудольфа, з нафарбованими щічками й чорними вусиками, і піджак надягли на мене новий, і штани нові, дали навіть пару цілих чобіт. Кажу тобі — такий Рудольф вийшов, аж очі вбирає. Що тут розводитись, любе моє пташенятко? Сам чорт не розкусить глядачів! З першої хвилини, тільки-но я з'явився на сцені, ще не встиг навіть рота роззявити, як вони почали сміятися, та так, що й досі ще сміються. А коли я підійшов до примадонни, тобто до Дори, і почав закидати гачка, тобто грати роль, узяв її за руку і сказав їй справжньою німецькою мовою, як то робив покійний Ухватковер: "Ой, лібес кінд! 1 Ми повинні одружитися, бо після гохцайта 2 кохання стає набагато міцніше, ніж перед гохцайтом!" — знявся регіт мало не на півгодини, я боявся, що театр завалиться! Що дужче я грав свою роль, то більше вони реготали. Просто якась нечиста сила оселилася в них! Одне слово, насилу дочекавшись, поки завіса впала, я пішов, спітнілий, куди очі ведуть, ледве плентаючи ногами, світу білого не бачачи перед собою. Аж гульк, я вже в Щупакових руках і чую тільки, як ляпаси сиплються на мене, мов з лантуха: "Байстрюче! Чому ти раніше не сказав, що ти комік?!" Щоб я так знав самого Щупака і всіх його трьох жінок, як я знав тоді, що це воно означає "комік"! З того часу все пішло як по маслу. Я почав закидати гачки, тобто почав грати найбільш комічні ролі, спершу Шмендрика, потім Цінгітанга *, потім п'яницю Ноя з "Скрипки Давида" * і навіть Попуса з "Бар-Кохби" *. Я, було, вийду на сцену з привітанням: "Вітаю молодих! Ось я зроблю вам екзекуцію, інквізицію, компер-дрицію, долелелемоле! Сілеле-ломоле!" — всі беруться за животи і аж заходяться від реготу!.. А вже коли виступлю в подертій одежині і протанцюю хусида *:
Звичайна я людина,
Дивак веселий я.
Звичайна я людина,
Ясна душа моя.
Весела я людина,
Чудний дивак.
І всюди я співаю:
"Гоп-чик-чак"!— 1
то всі в театрі ладні мене на руках носити. Перед таким жевжиком, як ти, мені не треба вихвалятися, але я можу сказати, що Гоцмах, хвалити бога, відоме ім'я. Біда тільки в тому, що не щовечора мене пускають на сцену. І хто, на твою думку? Щупак. Паскудна особа, здох би він! Не дає мені ролей, дав би йому господь бог хворобу на цілу зиму. Найкращі ролі забирає собі, бо коли, боронь боже, пле-щуть браво комусь іншому, а не йому, він просто казиться від люті. Отака це клята душа... Не діждав би він, щоб я йому довго ще чистив чоботи! Але не турбуйся — все буває до певної пори. Бог дасть, після свят ми, всі актори, об'єднаємося і перейдемо на марки, тобто на паї. А як ні — ми плюнемо на Щупака й створимо окреме товариство. Ми б давно вже це зробили, якби не отой байстрюк Шолом-Меїр, холера — тьху!..
Так, плюнувши на щітку, закінчив Гоцмах свою біографію і заходився щосили чистити черевики.
Розділ 18
ЛЕЙБКА ПОКАЗУЄ, НА ЩО ВІН ЗДАТНИЙ
Гоцмахова біографія дуже сподобалася Лейбці. І не тільки сама Гоцмахова біографія, а й усе, що він тут бачив і чув, усе, що хоч в якійсь мірі стосувалося театру, стало нашому юному героєві любе й дороге.
Наш юний герой бачився з Гоцмахом досить часто, по кілька разів на день. Прийшовши з хедеру додому пообідати, Лейбка насамперед зазирав у стодолу, щоб дізнатись, що там робиться.
Прокинувшись уранці, він квапився туди, щоб принести Гоцмахові що-небудь пожувати. А Гоцмах завжди товкся в стодолі. Там він їв, спав, там і жив.
— Театр не можна кидати напризволяще. В театрі завжди хтось мусить бути. Це ж неабищо — декорації, костюми, перуки! Щупак свого майна нікому, крім мене, не довірить.
Так вихвалявся Гоцмах перед своїм юним другом Лейб-кою, і дружба цих двох приятелів дедалі міцнішала. Гоцмах знайшов нарешті перед ким розкрити душу, вилити все наболіле на серці. Йому подобався цей "пузань" (Лейбка) з його гарними, щирими, добрими, серйозними очима. Крім того, хлопець приносив йому щоразу ласі шматки й постачав цигарки.
— Важко й гірко, моє любе пташенятко,— скаржився Гоцмах своєму юному другові,— заробляти на шматок хліба, коли доводиться бути актором-коміком у таких людей, як Щупак, щоб їх густо сіяли, та хай би рідко сходили. Спокійної хвилини ми не маємо через отого розбишаку з великими діамантами, подавився б він ними, владико небесний!
Гоцмах закашлявся й провадив далі:
— Щоправда, і йому з нами не мед. Сім разів на тиждень ми ставимо перед ним питання руба, загрожуємо, що кинемо його й самі створимо новий театр. Якби не його флігель-ад'ютант, оцей ІПолом-Меїр, чума на його голову, ми давно б уже свого добилися. Але бодай їм обом грець! Мені досить і того, що я актор від бога, хай навіть тільки комік.
Гоцмах надавав своєму обличчю дуже серйозного виразу і ще більше ставав коміком, ніж він є. Лейбка дивився на нього з великою пошаною, а комік Гоцмах казав далі: