Мандрівні зірки

Страница 12 из 148

Шолом-Алейхем

— Щоб ви собі на тій дорозі руки й ноги поламали! — крикнула навздогін їм канториха після того, як гості покинули їхню хату. А доньці своїй вона сказала:

— Можеш уже, доню, попрощатися з єврейським театром. Ти його більше не побачиш, поки мого віку!

Найбільшу прочуханку дістав би від неї чоловік (канториха Лея, як розгнівається, вона страшна!). Але ж канторові пощастило: учні вже сиділи за столом перед розгорненими книгами. Кантор Ісроел, власне кажучи, сам почував себе трохи ніяково після цієї розмови з непроханими гістьми. Але він підбадьорився, надав обличчю веселого виразу й, потираючи руки, заспівав на мотив талмуда.

— Отже, дітоньки, пригадайте ще раз, на чому ми зупинилися? Та-а-ак...

Розділ 15

НОВА ДІЙОВА ОСОБА — ГОЦІМАХ

На великому широкому подвір'ї Бені Рафаловича весело. Стодола, в якій виступає єврейський театр, ніколи не замикається, ні вдень, ні вночі. Тільки-но задніє, як там уже починається. Люди приходять і виходять. Той сюди, той назад. Столяри лагодять лави, маляри малюють декорації. Носії тягають ящики, приносять дрова, дошки. Ні на хвилину не припиняється гупання молотків, забивають цвяхи, тягають мотузи, і завжди там завізно, завсіди гамір, галас.

Частіше й голосніше за всі інші вигуки та крики чути один вигук, один крик: "Гоцмах!"

— Гоцмах, забрали б тебе чорти!

— Гоцмах, повилазило б тобі!

— Гоцмах, ворушись жвавіше!

— Гоцмах, тримай! Гоцмах, стій! Гоцмах, біжи! Гоцмах! Гоцмах! Гоцмах!

"Хто такий Гоцмах?"—думає собі синок Бені Рафаловича Лейбка і, перш ніж піти до хедеру, завертає до стодоли.

Лейбка вже знає, хто такий Гоцмах. Високий, худий, хирлявий, ядушливий, з коротким диханням, з блідим рябим обличчям, гострим носом, загостреною головою, настовбурченими вухами й голодними, колючими очима — ось яка це постать...

Ім'я його, власне, Гольцман. Але директор театру, Щупак, першого ж дня перекрутив це прізвище на "Гоц-мах" * — і так воно пішло аж по сьогодні.

Лейбці сподобався Гоцмах з першої хвилини, як вони познайомилися. А познайомились вони запросто, без церемоній і хитрощів. Ось як це сталося.

Одного разу, побачивши, що Лейбка стоїть у дверях стодоли, Гоцмах почав з ним розмову на відстані.

— Йолопе! Що ти тут робиш?

— Нічого.

— Кого шукаєш?

— Нікого.

— Хто ти?

— Син Бені Рафаловича.

— Чого ж ти стоїш, як жебрак біля дверей? Іди сюди, парубче! Ти вже куриш?

— Ще ні.

— Але ж твій батько курить? Твої брати, чорти б їх батька взяли, курять? То ти ж можеш мені принести цигарок.

Другого дня Лейбка, засапаний, спітнілий, червоний, приніс, оглядаючись при цьому на всі боки, повну жменю цигарок. Гоцмах тонкими, гострими пальцями згріб і поклав собі в кишеню цигарки, неначе то було не крадене, крий боже, а подарунок від доброго знайомого, і навіть оком не моргнув, щоб сказати спасибі. Закуривши, він затягнувся, випустив носом струминку диму, закашлявся й сказав:

— Хто курить у вас такі запашні цигарки?

— Мій старший брат,— тихо, ледве чутно, відповів Лейбка.

— Хай йому біс, батькові твого старшого брата, він знає, що треба курити! — голосно промовив Гоцмах.— А скажи-но, моє любе пташенятко, що їдять у вас, наприклад, уранці з кавою?

— Що їдять? Як коли. Масло, сир, часом яєчка, коржики, здобні булочки...

— От-то-то,— перебив Гоцмах,—про це саме й мова. Принеси, розумнику мій, кілька здобних булочок, але щоб були свіжі. Чуєш, що тобі кажуть? Свіжі!

Слово "свіжі" Гоцмах вигукнув так, що Лейбка аж пополотнів з переляку. Він боявся, що їх почують.

Проте він послухався і наступного ранку приніс у кишені кілька свіжих булочок, тремтячи, щоб, боронь боже, ніхто не пронюхав... Він і незчувся, як голодний Гоцмах уже пропустив їх крізь тонке горло й швиденько проковтнув.

— Пілюлі! — облизуючись, як кішка після сніданку, сказав Гоцмах і закурив цигарку із запасів Лейбкового брата, які так припали Гоцмахові до смаку, що він наказав принести ще.

Лейбка приносив йому ще й ще і завдяки цьому мав вільний доступ до театру не тільки ввечері, під час вистави, а також удень, під час репетиції, і навіть заходив за лаштунки, куди весь час поривався, бо хотів побачити, що там робиться.

Ах, що побачив там Лейбка! Зовсім інший, дивовижний світ, де люди переодягаються, перевтілюються, мажуться фарбою й крейдою і виходять звідти блазнями, перелесниками, дияволами та янголами. А життя там, як у раю, завжди жваве, веселе. Той співає, той танцює. Цей набиває повну пельку, той п'є з пляшки — буль-буль-буль, а той тишком смокче цигарку, сидячи навпочіпки в куточку, щоб директор не побачив його й не дав прочуханки... Сердитий директор! Усі тремтять перед ним, бояться його, як смерті, й усі сміються з нього, глузують, показують за спиною язика і перекривляють, як він ходить, як стоїть і як сідає, як говорить і як виблискує діамантами... Справжні шибеники!

Найкраще перекривляв його Гоцмах. Він майстерно наслідував кожного так, що можна було луснути від реготу. Весела істота цей Гоцмах! Лейбка не розуміє, звідки береться в людини стільки гумору? Здається, ніхто не працював так тяжко й багато, як Гоцмах. Ніхто не бігав стільки, ніхто не поневірявся, не голодував, ніхто не кашляв і не діставав стількох ляпасів, штурханів і стусанів від кожнісінького, як Гоцмах, і ніхто не схильний був так постійно сміятися, як оцей Гоцмах. Ось допіру, здається, його схопив директор за комір і викинув з акторської вбиральні: "Гоцмах, забрали б тебе чорти!" А ось він уже стоїть за директоровою спиною, трохи згорбившись, голівка набік, губки стулені, й дивиться на нього, а ви бачите перед собою відворотне обличчя з маленькими очицями — викапаний Альберт Щупак!

Ну, як можна не любити таку людину?

Розділ 16

ГОЦМАХ ПИШЕ ЛИСТА

Слухай-но, цапеня! Ти, здається, вчишся в хедері, то, напевно, вмієш добре писати? Принеси сюди перо й чорнило, аркушик паперу з конвертом... і марку на сім копійок!

Так озвався одного разу Гоцмах до свого юного друга Лейбки, начищаючи черевики для всіх акторів театру.

Через кілька хвилин усі ці речі були в стодолі, чи то пак у театрі, за лаштунками.

На дерев'яному ящику перед триногим столиком сидів синок Рафаловича Лейбка і писав листа. Навпроти нього розлігся на долівці Гоцмах з цигаркою в зубах і, припинивши чистити чоботи, покашлюючи, почав диктувати: