"Одне слово, не буду розводитись, мій любий друже, ми маємо великого бога, і я дякую йому щодня за те, що сюди прибула ця жінка, яка не дає спокою доньці ні на хвилину. Вона так довго битиме в одну точку, аж поки доб'ється. Незабаром я, мабуть, надішлю вам радісну звістку, а може, запрошення, щоб ви приїхали до нас на весілля в Лондон чи, може, навіть ще й сюди, в Нью-Йорк. Ви, сподіваюсь, будете другом і не відмовите. Але — ох! — коли б уже дожити до цього, владико небесний!.."
Цими словами Стельмах закінчив один з найбільших та найзадушевніших листів до свого справжнього друга.
Розділ 49 ПОЗДОРОВЛЯЄМО!
Це вже закон такий на світі, що добра звістка ніколи не прибуває, коли чекаєш на неї, а завжди несподівано.
Меїр Стельмах сидів у себе в готелі за письмовим столом і писав дружині листа. Він скаржився їй на Америку, що так відірвана від усього світу, і на великий гармидер та метушню, які тут завжди панують. Справжній ярмарок! А найбільше скаржився на дітей, в яких справа з одруженням така забарна.
"Що я можу тобі писати, люба дружино,— бідкався Меїр Стельмах.— Справа не посувається. Це дуже забарна хвороба, дуже затяжне ко..."
"Кохання", очевидно, хотів він написати, але йому перешкодили стуком в двері.
— Заходьте! — гукнув Стельмах. Зайшли діти (Гриша й Роза), обоє в спортивному одязі, обоє з сяючими обличчями й блискучими очима:
— Тату, поздоров нас...
У першу хвилину Стельмах побілів як крейда і лишився на місці, наче паралізований. Він ніколи ще не бачив свого Гришу таким щасливим, та й Роза ще ніколи
не мала такого сяючого обличчя, як того ранку. Вони розквітли, наче гарні квіти навесні. Батько не міг ворухнутися з місця. Він тільки дивився то на Гришу, то на Розу: "Невже це сталося?.." Його аж піт пройняв. Він зітхнув, сперся руками на крісло й ледве прошамотів:
— Он як? Вас, кажете, треба поздоровити? Послухайте, чого ж ви мовчите? Чого ж я сиджу, як глиняне опудало? Підійдіть ближче, я вас поздоровлю.
З цими словами він підхопився з місця, обійняв кожного поодинці, почав їх цілувати, це помічаючи зовсім, що в нього сльози на очах.
Син, який сам теж був не менш схвильований, помітив батькові сльози:
— Чого це раптом плач, тату?
— Хіба я плачу? — сказав батько, витираючи вогкі очі,— Хто тобі, дурненький, сказав, що я плачу?
— Ні. Воронь боже. Хіба хто каже, що ви плачете? — сміючись, озвалася Роза.— Ви не плачете, але у вас ллються сльози, як у моєї матері, коли настають тужливі дні посту... Що ж тепер скаже моя мати, коли дізнається про цю радість?.. Гришо! їдьмо до матері...
Батьківське серце Меїра Стельмаха мало не розтануло від насолоди.
— До матері, до матері! — повторив Меїр Стельмах Розині слова, бігаючи по кімнаті, мацаючи кишені й шукаючи не знати чого. Розхвилювавшись, він зовсім забув, що треба про цю радісну звістку телеграфувати дружині в Лондон. Він сів разом з дітьми в їхній автомобіль, і вони втрьох подалися до єврейського кварталу Даунтауна поздоровити канториху Лею.
Канториха Лея того ранку, як завжди вранці, сиділа над молитовником і молилася, коли до її готелю з гуркотом примчав розкішний автомобіль з негром, узутим у білі чоботи з вивернутими халявами.
Відомо, що в Нью-Йорку автомобіль і негр не така 7 вже новина, що викликала б здивування. Але на єврейській вулиці для єврейських дітей, збиточників, це розвага. Є що оглянути, про що поговорити, що погладити. А показати язика чорній людині з білими вивернутими халявами — це ж сам бог звелів. Щастя, що є шофер з величезними окулярами на шапці, який може дати потиличника, інакше шибеники напевне вилізли б на страхітливий віз, що скидається на живого звіра з колесами, і напевне покаталися б трохи по місту,— нехай усі бачать, чорти їх батькові!
Перший вискочив з автомобіля Стельмах-батько. Він хотів зробити добре діло, переказати канторисі радісну звістку і перший її поздоровити. Він вдерся до неї, як вихор:
— Доброго ранку вам, поздоровляю! Знаєте? Ми породичалися!
Стельмах сподівався, що, почувши таку радісну звістку, канториха, напевно, відсуне набік молитовника й не тямитиметься від щастя. Але він дуже помилявся. Вона йому показала рукою на крісло, щоб посидів трохи, а сама повернулась лицем до стіни й далі молилась. Стельмах присів. Також і діти, які, голосно розмовляючи, зайшли слідом за ним, побачивши, що канториха стоїть лицем до стіни, змушені були сісти і заждати, поки вона закінчить молитву. І тільки тоді, вислухавши поздоровлення, вона загнула сторінку в молитовнику та озвалася до дітей:
— Поздоровляю вас, живіть щасливо. Нехай бог дасть, щоб це таки було в добрий і щасливий час. Бо чого живе людина на світі, чи бачили ви таке? Коли господь дає дітей, треба мати від них утіху. Погано лише тому, хто лежить у домовині. Якби він, хай царствує, був тепер тут...
Канториха Лея заховала обличчя в фартусі.
— Мертвим дайте спокій, свахо! — перебив їй мову Стельмах, намагаючись її підбадьорити.— Поговоримо тепер краще про щось радісніше...
Канториха повернулась до нього з почервонілим обличчям і заплаканими очима:
— Радісніше? Кому радісно, а кому сумно, чи бачили ви таке!.. Кому сміх, а кому сльози. Кому серце болить, а кому хочеться піти навприсядки. Як ми кажемо в молитві...
Канториха збиралася завести довгу розмову й утерти сватові носа, як він того заслужив. Але втрутилася дочка, яка була того ранку надзвичайно весела.
— Мамо! Молитви залиш на новий рік. Тепер, коли ти дочекалася, що твоя дочка заручена, а ти ж сама мене до цього підмовляла, навіть змушувала, нам треба ноду-мати, як провести найкраще цей день і сьогоднішній вечір.
— Дитинонько! Чого тут довго розмірковувати? — висловила канториха свою думку.— Треба скликати людей, підписати угоду, розбити тарілки, як ведеться у нас на заручинах у всьому світі, чи бачили ви таке!..
Дуже прикро було бідолашній канторисі вислухати від її доньки, що не треба скликати людей, ні писати угоду, ані бити тарілки — у них уже все домовлено, вони оголосили себе нареченими, і це все.
Здивовано оглядала богомільна мати цю гарну, чудову щасливу парочку і була не цілком задоволена. Таки дуже добре, дуже гарно все, нівроку: вони обоє юні, вродливі, багаті й знамениті. Хвала господові. Вона не ремствує. Але чим було б погано, наприклад, щоб усе пройшло більш за єврейськими звичаями, на старий єврейський лад? Хіба не краще було б скликати десятьох євреїв з довгими бородами й у шапках, щоб були присутні на заручинах? Щоб був також рабин, кантор і синагогальний служка: щоб рабин виконав увесь обряд, щоб кантор зачитав угоду, а синагогальний служка шпурнув на землю тарілку і щоб усі присутні сказали: "Мазл-тов !, поздоровляємо!" Що з того, що заручені виснуть одне в одного на руках? Жених ходить без шапки, навіть батькові його, її сватові, теж важко носити шапку на голові. Нещасна країна оця Америка!