Моя матуся Марчелла знає, кого я маю на увазі... Я не тільки не застала його тут, а не змогла навіть дізнатися, де він запропав. Жодної згадки про нього нема і жодних слідів. Уся його родина занепала, мати померла, батько з глузду з'їхав, брати й сестри розповзлися хто куди. Залишився тільки двір, той двір, який здавався мені колись таким великим і гарним, та будинок, що мав колись у моїх очах такий багатий, розкішний, святковий вигляд. Будинок, куди я колись вступила, як у заказаний мені рай. Будинок, в якому колись усе вирувало, кипіло, сміялось і раділо. Яким же маленьким, низеньким і бідним, буденним і сумним здавався він мені тепер. З усього того стовпища, що там було колись, лишилася тільки стара бабуся, яка вже здитинилась, придуркуватий зять і старезний, сліпий на одне око, собака Теркуш.
Цей двір і будинок, сказала я, треба купити для моїх батьків, а мала на увазі саму себе. Не тому, що мені так сподобався будинок — навіщо він мені здався? Коли я тут буду ще раз? Ні. Це була тільки примха. Примха такої циганки, як я...
Тоді ще, коли я вперше переступила в подертих черевиках поріг цього будинку, я страшенно заздрила його мешканцям на їхнє багатство, веселощі й радісний настрій, що там завжди панував. Чому все належить багатіям, а нам, біднякам, нічого?
Так я думала тоді і дала собі слово, що коли мені з часом пощастить у житті, цей будинок й двір мусять належати мені. Мені! Мені! Мені!..
А може, цей будинок був мені такий любий тому, що в ньому народився, виховувався і зростав той, хто перший запалив святий вогник у моїй душі?.. Той, кого я не можу ніяк забути?..
Та хоч би як там, а я недовго торгувалась і купила будинок, дарма що моя мати дуже протестувала.
— Нащо мені цей клопіт? — доводила вона.— Для чого мені такі великі хороми?
Певна річ, я настояла на своєму. Будинок тепер мій. Мій! Так я сама собі сказала, майже забувши, що купила його своїм батькам як маєток, як забезпечення на старість. Я найняла робітників відремонтувати будинок, прибрати подвір'я, посадити сад, зробити з обійстя лялечку. Тепер я вже трохи шкодую, що затіяла таке. Хіба моя мати не мала рації, кажучи: "Навіщо весь цей гармидер?" Я сама не знаю, навіщо воно мені здалося. Недаремно моя матуся Марчелла прозиває мене циганкою. Я цього заслужила: живу, як циганка, витрачаю гроші, як циганка, люблю ганчір'я, як циганка, не можу всидіти на одному місці, як цигапка. Я завжди захоплююсь різними циганськими фантазіями. Час я теж марную тут, як циганка. Всі в містечку (та й мої батьки також) дивляться на мене, як на божевільну. Цілі дні гасаємо автомобілем по околицях я, мої подружки й мій маестро. Ми часто влаштовуємо пікніки недалеко містечка в лісі, співаємо циганських пісень, танцюємо по-циганськи, витіваємо таке, що тутешня поліція вже дивиться на нас скоса. Але хто зважає на поліцію? Удень на автомобілі, вечорами — в човнах. Ах, наші літні вечори в Бессарабії — що може зрівнятися з ними? Поодинці, наче свічечки, засвічуються в просторому небі зірки. З-поза лісу виглядає місяць, поливаючи сріблястим сяйвом річечку з очеретом і все містечко, що спить так спокійно, так безневинно, як можуть спати тільки бідні, самотні люди, які не потребують багато й задовольняються дикунською стравою, що зветься тут мамалига...
Тільки ми, пересичені різними розвагами й насолодами, башибузуки з великого світу, цигани з-за кордону, порушуємо святу тишу чарівної ночі плюскотом весел, голосними розмовами. Тоді залягає час мовчання, час, коли вдивляєшся в небо, розшукуєш знайомі й незнайомі зірки, що блукають навкруги без ладу, без пуття... Тоді настає час сумування за тим, що промайне тільки раз у житті... В такий час мій маестро синьйор Сальфоніні може освідчуватись мені в коханні, скільки йому заманеться. Ах! Він, коли не помиляюсь, чи не двадцять перша жертва кохання! Але хочу сподіватися, що і його, як і попередніх двадцять нещасних коханців, боронь боже, не знайдуть потопленим у річці і що двадцять другий Т£Ж не матиме більшого успіху.
Отак живуть у тихій чеснотливій бідній домівці, далеко від великого багатого розбещеного світу.
Цілую мою дорогу матусю Марчеллу міцно, міцно!
Ваша вірна подруга циганка Роза
Розділ 36
МЕЇР СТЕЛЬМАХ-СВОЄМУ ПРИЯТЕЛЕВІ
Мій дорогий друже! Ви не можете уявити собі насолоди і радості, які я пережив, одержавши вашого милого листа. По-перше, я зрадів, дізнавшись, що ви, хвалити бога, живий, я ж бо стільки часу нічого про вас не чув. Відколи я в Лондоні, ви ні рядочка не написали мені. А по-друге, я просто маю насолоду, читаючи ваші листи. Мені здається, що ніхто не пише так приємно, так розумно й сердечно, як ви. Хочеться цілувати кожне слово. Ви ж знаєте, що я з давніх-давен люблю жаргон, а до того ще, коли жаргоном пише такий друг, як ви, з яким ми разом бідували, разом поневірялися "в багатстві й шані", разом їли оселедця з хлібом, разом з однієї склянки пили, в одному ліжку ночували. Ох, літа, літа! Чи хоч пригадуєте ви це все? Я пам'ятаю дуже добре і згадую ті часи при кожній нагоді, бо не люблю, як інші, приховувати, хто я і що я,—отакий я, та й годі, людина без хитрощів, проста й не пихата. Брехати не люблю і розповідаю всім, якого я роду. Коли до мене приходять кореспонденти з газет розпитати, рознюхати, хто такий Гриша, і що таке Гриша, і який собою Гриша, я їм кажу: "Хлоп'ята! Гриша не Гриша, Гриша — це я. Якби не я, не було б на світі Гри-ші". Тобто був би Гершко чи Янкел, Йося чи Мотя, але не Гриша Стельмах, який уславився на весь світ настільки, що сама королева запросила його до себе на концерт, тиснула йому руку й цікавилася всіма подробицями: чи має він батьків, сестер, братів... Так, я можу похвалити самого себе, що тільки я своїм простим глуздом, силами, які дав мені господь, і невеликим щастям, яке він мені приділив, зміг досягти того, щоб міста й країни билися за мого сина, всі в одну душу кричали: Гриша Стельмах,
Гриша Стельмах! Де це чувано, щоб за один тиждень будь-хто одержав запрошення з восьми міст, які розкинулися по всій земній кулі: з Парижа й Манчестера, Відня і Петербурга, Антверпена й Нью-Йорка, Лейпціга й Чі-каго. Не знаєш, кому раніше відповідати. Хоч розірвись на шматки. І, як на злість, я лишився тепер сам. Свого компаньйона, колишнього директора, про якого ви, мабуть, знаєте, я, хвалити бога, здихався. Кінчився його строк. Він, правда, висловив бажання підписати контракт ще на п'ять років, але я сказав: зась! Досить попив моєї крові. Йому, самі розумієте, може тільки снитися, поки житиме, таке щастя, бо є тільки один Гриша Стельмах на світі. Тепер я сам собі пан. Моє весілля, мої й музики. Що я роблю і що кажу — закон. Так я себе поставив, розумієте, з самого початку щодо свого сина, щоб він пам'ятав: батько — це батько, а дитина — це дитина. Бо