Мандрівна квітка (збірка)

Страница 4 из 5

Сенченко Иван

І тільки це подумала, як чує щось — дзінь! Глянула — аж то оса. Продзижчала над головою у дівчинки й сіла на ягоду. Вчепилася в неї, проколола тоненьку вишневу шкірку і почала смоктати густий солодкий сік. Не встигла добре й напитися, як дзінь! — друга оса прилетіла. І друга оса припала до вишеньки. Потім десь узялася третя. Обсіли з усіх боків ту ягоду. Далі таке почалося! Одна нап'ється, полетить, а на її місце інша поспішає...

Катруся ще на таке диво дивилася б, так ноги затерпли. Хоч як там гарно було, але на гілці важко сидіти, дуже мулько. Злізла вона на землю, заходилася терти ноги. А потім гукнула мамі:

— А я знаю, мамо, хто вишневі ягідки спиває! Ось іди сюди, подивися, що там виробляють оси!

Підійшла Катрусина мама, поглянула і руками сплеснула:

— Ну ви ж подумайте! Оси таку шкоду роблять, а ми грішимо на горобців. Ой, треба мерщій ягідки рвати, бо жодної не залишиться на дереві! На тобі, Катрусю, козубочок, лізь та збирай. Увечері вареників наваримо. Добре?

Повен козубочок нарвала Катруся вишневих ягід. А ввечері сиділа і вже вареники їла, аж сік у неї по губах стікав!

ЛЬОНОК

Росла в саду дуже красива яблунька. Весною вона вкривалась рожевим цвітом, а влітку на її гілках наливалися червонобокі яблука.

Але цієї весни яблунька ні листя, ні квітів не випустила. Стояла якась сумна, невесела, аж похилилася, бідолашна.

— Ось я її поправлю,— сказала Катруся.— Нехай вона не хилиться, а стоїть рівненько-рівненько.

Дівчинка підійшла до яблуньки і почала вирівнювати. Але деревце замість того, щоб стати прямо, зовсім вилізло із землі.

Катруся від несподіванки аж скрикнула. Тато і мама теж злякалися, бо такого в них ще не траплялося.

Оглянули вони деревце і побачили, що всі корені

в нього погризені, сліди на них, як ото від мишачих зубів.

Але, як потім з'ясували, шкоди наробили не миші, а водяний щур, звірина така, схожа на.пацюка. Тоді вони втрьох почали шукати нору того щура. Де тільки її не шукали, та так і не знайшли. Вирішили, що шкідник жив під яблунею лише взимку, а коли потепліло, подався туди, де більше їжі і легше її дістати.

Пожурилися за яблунькою, але що вдієш, жалем біді не зарадиш — це ж ясно. Довелося миритися з утратою.

Невдовзі після того Катруся з татом ішли Садком і раптом побачили, як маленький кошлатий звірок шмигнув біля сарайчика і за одну мить зник під колодками, що лежали вздовж стіни.

— Це ж, мабуть, отой щур сховався,— зашепотіла збуджено Катруся.— Татусю, давай спіймаємо його!

— Ет, іще морочитися. Треба його вбити, бо занапастить нам ще не одне дерево,— відповів тато.

Він узяв під кущем винограду палицю і навшпиньки підійшов до колодок. Заглянув туди і бачить: сидить звірок, голову сховав, а спину свою кошлату немов умисне під удар виставив.

"Ну, не будемо ловити гав,— подумав тато, підняв догори палицю й наказав собі: — Раз, два, три — бий!"

Замахнувся, а рука чомусь не опускається, ніби щось її стримує і підказує: не поспішай, краще роздивися, що воно таке, бо, може, то й не Щур!

Колодок під стіною було три. Скинув тато верхню — звірок поворухнувся, але не втік, тільки щільніше припав до землі. Тоді Катрусин тато почав відсувати другу колодку. І лиш відсунув трохи — звірок повернув голову і так глянув на нього, що тато аж одхилився — такий несподіваний був той погляд. Очі у звірка, виявилось, зовсім голубі, великі і чисті-чисті.

Катруся теж побачила його очі, скам'яніла на мить, потім як закричить:

— Та це ж кошеня!

І вона не помилилася. То справді було кошеня. Волохате, гарне — сибірської породи.

Дощ, який ішов перед тим, намочив його, розкошлав, ото ж воно й здалося їм водяним щуром.

Зрозуміло, що кошеня вони забрали собі й назвали його Льонком — за чисті голубі очі.

Але ж який бешкетник виріс за літо, осінь і зиму з того кошеняти, що й не сказати! Найулюбленішою грою Льонка були польоти. От залізе на шафу, або на буфет, чи на книжкову полицю, вигнеться враз дугою, напружиться — і вже летить, щоб опуститися на телевізорі або на радіоприймачеві. А одного разу він стрибнув і сів просто у скляну вазу, поставлену на столі для квітів. Ваза ковзнула до столу разом з котом, доїхала до краю і приземлилася на підлозі. Гучний дзенькіт битого скла сповістив про те, що незабаром буде над котом розправа.

На сімейній раді вирішили: як тільки потепліє, спровадити кудись Льонка, бо хіба можна тримати у хаті такого бешкетника?

Коли повесніло, Катруся вийшла у сад та одразу прибігла в хату, хлипаючи й розмазуючи по щоках сльози.

— Ну чого ти, чого? — кинулася до неї мама.

— Підіть, погляньте, як гидкий щур познущався над грушею! Тільки на одному корінцеві тримається...

Груш є багато сортів. Ця ж їхня була особлива. Груші достигають пізньої осені і можуть зберігатися протягом усієї зими. А ще вони такі духмяні і смачні, що з'їсти їх — велика насолода для людини, а надто коли ця людина з білим бантом на голові, як наша Катруся. І ось груша загинула, підгриз її проклятущий щур... Ну скажіть, що з ним, отим щуром, робити?!

Сад одним боком виходив на покопирсаний ямами пустир, який улітку заростав полином і будяками. Ці хащі одразу ж, як тільки настала весна, привернули увагу Льонка. Якось вранці він, обережно переставляючи лапи, щоб ані шелеснуло, вирушив у бур'яни і зник там на дні глибокої ями. Яму ту ще у війну вирвала авіабомба, через що її й назвали вирвою.

Катруся з татком саме тоді поралися в саду і все бачили.

Спочатку у вирві було тихо, але незабаром сухі торішні стебла чорнобилю Шелеснули, і почувся розпачливий писк. Тато з Катрусею поглянули в той бік. І що ж вони побачили? Видирається з вирви Льонок і несе в зубах здоровенного кошлатого щура, може, отого самого, що торік підгриз яблуню, а тепер — грушу... І який же Льонок, коли б ви бачили, був пружний, красивий, сильний! Тато з Катрусею замилувалися ним.

Після того татко, мама і сама Катруся передумали спроваджувати кудись Льонка, бо знали, що тепер їхній сад уже буде під надійною охороною. Та й Льонок згодом дуже змінився, більше не бешкетував у хаті й облишив свою гру у польоти.

ДОБРЕ, ЯК ГОЛОМУ В КРОПИВІ

У Василька, Катрусиного сусіда, є в саду груші. Але свої йому видаються не такі смачні, як у бабусі Маври. Однак бабуся пильно стереже свій садок. Тільки побачить біля нього хлопців, так одразу й кричить: