— Пхи, пхи, пхи...
— Чого ти? — питає бджола.
— Еге, чого! Того, що мені теж хочеться солодкого,— каже Катруся;
— То летімо до мене додому. Там є чим тобі поласувати. Меду в нас — скільки душа твоя забажає! — мовила бджола.
Усміхнулась Катруся. Але враз насупилася і сказала:
— Як же я полечу, коли в мене крилець немає?
— А ти на мене сідай — вдвох полетимо.
— А це не страшно? — запитала дівчинка.
— Ні. Сідай, не бійся,— заспокоїла бджола.
Катруся сіла на неї, міцно вхопившись руками за шию. Бджола замахала крильцями, загула й полетіла.
І прилетіли вони до бджолиного дому. Будиночок у неї дерев'яний з продовгуватими дверима, зі скляним невеличким віконечком. Сам він червоний-червоний, а дашок зелений. Тільки-но долетіли до цього будиночка, так і запахло медом.
— А чого тут так пахне? — поцікавилась Катруся.
— Бо тут ми з нектару мед робимо,— пояснила бджола,— Ходімо подивишся.
Як зайшла Катруся всередину будиночка, то аж зойкнула, бо в ньому стільки тих бджіл, стільки того меду було! Стоїть вона, дивиться, а слинка у неї так і тече.
— Ну, так хочеш меду покуштувати? — питає бджола.
— Еге, хочу,— відповідає дівчинка і каже це тихенько й несміливо.
— То добре. Сідай отут,— показала бджола на вощаний стілець біля невеликого, теж із воску, столика.
Катруся присіла, бджола принесла їй цілу миску меду та велику ложку. І миска, і ложка також були вощані.
— Ну, бери їж,— каже бджола.
Взяла Катруся ложку, набрала в неї меду, їсть. А мед такий солодкий, такий смачний, що вона не помітила, як і шматочок ложки відкусила.
От коли наїлася, от коли наласувалася Катруся меду! До несхочу!..
І раптом згадала Василька.
— Ой лишенько! Та це ж він, бідолашний, бігає скрізь та шукає мене, а я й забула про нього.
Шкода стало дівчинці Василька. Підхопилася, виглянула у скляне віконечко та як загукає з усієї сили:
— Васильку! Васильку! Я осьдечки!
І... прокинулася. Бо, бачте, все це: і про квітку, і про бджолу, і про мед — їй приснилося.
Коли Катруся все розповіла, Василькові теж закортіло такого сну.
Та йому таке не насниться, бо його не люблять квіти. Він їх шаблею рубає. А Катруся береже, доглядає квіти.
Якщо Василько та й усі хлопці будуть робити так, як вона, Катруся, то, може, і їм присниться такий сон. Звичайно, присниться!
БІЙ ЗА ГНІЗДО
Побудував Катрусин тато на своєму дворищі невеликий сарай. А в тому сараї під дахом змостили собі горобці гніздо. Гороб'яче гніздо всеньке літо не порожніє. Тільки-но одна сім'я збереться вилетіти, як друга вже сидить поблизу, чекає, коли те гніздо звільниться. І часом їм так не терпиться, що аж підганяти починають:
— Та чого ви так довго? Ану, не баріться! Мерщій вилітайте!
Так було й цього разу. Усівся неподалік від гнізда чужий горобець, якому хотілося швидше видворити з нього гороб'ят, і заходився цвірінчати.
— Ось ти, здоровий уже хлопчисько, а все боїшся розправити крильця і вилетіти з гнізда,— накинувся він на крайнє горобеня.— Ти не бійся! Розправляй їх і тоді — раз униз головою! Думаєш, упадеш на землю? Ніколи не впадеш!
А матері-горобчисі за цього "здорового уже хлопчиська" страшно, щоб якось не зірвався він та не впав, бо ще й розбитися може. Та найстрашніше їй сусідського рябого кота. Той кіт пильно стежить за тим, коли почнуть вилітати гороб'ята з гнізда, і неодмінно тоді десь поблизу в кущах сховається. Тільки пташеня сяде на землю або на якийсь кущик низенький, він його — хап!— і нема. Тому бідна горобчиха так уже видивляється, так роззирається довкола, та ще й горобцеві своєму наказує:
— Ану, мерщій ще раз оглянь оту грядочку, чи не сховався де рябий котяра!
— Та що там дивитися?! Нічого там дивитися! Ніякого кота там немає! — сердито зацвірінькав чужий горобець.
Але горобець-батько не послухав його, спурхнув з даху, полетів низенько над картоплею і мало не зомлів від жаху. Під одним кущем сидів-таки здоровенний кіт: тінь від картопляного куща ряба і він рябий, то й заховався там.
Кинувся горобець-батько з того місця назад, на покрівлю.
— Біда! Біда!—закричав що є сили.— Кіт у картоплі сховався! Он бачите, бачите?!
Витягла шийку горобчиха-мати. І справді: за кущем причаївся кіт. Ех, вона тоді як підлетить до того чужого горобця, як ухопить його за чуба, крилами духопелить, кричить:
— Так це тобі так не терпиться, що ти моїх діток хотів котові повіддавати? Так на ж тобі за це! Знай, знай, знай! — і знову за чубок його смиче, І знову крилами його лупцює.
Катруся з татом стояли у дворі, бачили все це і тішилися, що в них такі обачні, такі розумні горобці.
Тоді тато сказав Катрусі:
— Поклич, доню, Василька, нехай забере свого кота.
Катруся покликала сусідського хлопчика, він підкрався до картопляного куща, зловив рябого, відніс додому і замкнув у хижці. Нехай тепер спокійно вилітають з гнізда молоденькі горобчики.
А чужий битий горобець аж на дальню яблуню втік. Сидів там на гілці і покректував:
— Ох, і побила ж, клята горобчиха!.. Ох, і на скубла ж!..
"Так тобі й треба, нечемо! — подумала Катруся.— Щоб не був такий настирливий і недобрий..."
ЗОЛОТА РЕНЕТА
Яблуня Золота Ренета прокинулась дуже рано. Щось непокоїло її, щось неначе лоскотало, дряпало маленькими лапками, перелазило з місця на місце!
— Ой, це, мабуть, гусінь! — скрикнула яблуня.— Знову прогризе дірочки в яблуках, і мої такі чудові, такі червонолиці яблука почнуть опадати та опадати... Лихо ж яке! Біда! Що ж його робити?
Вранці випала роса. На листках зависло багато росинок. Усі вони були наче маленькі дзеркальця: глянеш — і видно все, як у справжньому дзеркалі. Тож яблуня зазирнула в ті росинки і вгледіла на своїх гілочках і на яблуках багато-багато біленьких, ледь помітних, черв'ячків. Вони жваво ворушилися і лізли туди, де висіло найбільше яблуко.
— Ну, що робити, що робити? —розгубилася яблуня.— Загинуть, попропадають мої діточки-яблучка, стануть червивими. Їх і їсти ніхто не схоче, всяк одвернеться, скаже: пхе, погані які!..
Аж раптом чує: над нею вітерець прошумів, щось ніби пурхнуло. Поглянула — і бачить: горобець на верхній гілочці сидить.
— Що сталося, Золота Ренеточко? — питає.— Тебе хтось образив, покривдив?