Розділ IV
Уявлення гуїгнгнмів про правду та брехню. Хазяїн обурений розповіддю автора. Автор докладніше розповідає про себе та свої пригоди.
Мій хазяїн слухав мене із розгубленим виразом на обличчі, бо сумнів або недовіра так мало відомі в цій країні, що гуїгнгнми за відповідних обставин просто не знають, як повестися. Я пригадую, як часто нам з хазяїном важко було порозумітися, коли, розповідаючи про природу людську в інших частинах світу, я мусив торкатися неправди чи обману. Завжди дуже тямущий, хазяїн тут розумів мене з великими труднощами. На його думку, мова для того й існує, щоб можна було порозумітися одне з одним та дізнаватися про те, що є. А коли хто-небудь почне говорити те, чого насправді нема, то яке тоді пуття з мови? Адже в такому разі той, до кого звертаються, не зможе зрозуміти співрозмовника; далі, він не тільки ні про що не дізнається, а навпаки, краще б йому лишитись у невіданні, бо ж його запевняють, що чорне — це біле, а довге — це коротке. Одне слово, він так і не оцінив здатності брехати, такої зрозумілої людям і так поширеної серед них.
Але повернімося до нашої з хазяїном розмови. Коли я пояснив йому, що в моїй країні єдині панівні тварини — єгу (чого він, як запевняв, нізащо не міг зрозуміти), він поцікавився, чи є в нас гуїгнгнми і що вони роблять. Я сказав, що гуїгнгнмів у нас багато; влітку вони пасуться на луках, а взимку їх тримають в особливих будинках і годують вівсом і сіном; спеціальні слуги-єгу чистять їх шкребницями, розчісують їм гриви, миють ноги, дають їсти і стелять їм постелі.
"Я добре розумію вас,— зауважив хазяїн,— з усього, що ви сказали мені, цілком ясно, що, хоч які нібито розумні у вас єгу, справжні ваші господарі все ж таки гуїгнгнми. Мені дуже хотілося б, щоб і наші єгу були такі слухняні".
Тоді я попросив у його милості дозволу мені не розповідати далі, бо певен був, що докладніша розповідь прикро вразить його. Але він наполягав і велів казати все — і добре, й погане, отже, я мусив скоритися. Я почав з того, що гуїгнгнми, яких у нас називають кіньми,— це найблагородніші, наймиліші, найсильніші й найпрудкіші серед наших тварин; у людей заможних і визначних вони ходять під сідлом, возять карети і бігають на перегонах; там їх доглядають і дуже піклуються ними, поки вони здорові й мають міцні ноги, а як тільки вони заслабнуть, їх продають на всіляку брудну роботу, де вони й здихають; тоді з них здирають шкуру й продають за безцінь, а тіло викидають собакам та хижим птахам. Згадав я і про коней звичайної породи, чия доля ще нещасливіша, бо вони належать селянам, візникам та іншим грубим людям, що виснажують їх тяжкою працею і погано годують. Я пояснив також, як у нас їздять верхи, описав форму і призначення вуздечки, сідла, острог, батога, збруї та коліс, а на закінчення згадав про накладки з твердої речовини, так званого заліза, котрі набивають коням на копита, щоб вони не збивалися на твердих кам'яних шляхах, якими ми часто їздимо.
Висловивши своє невимовне обурення, хазяїн сказав, що не може збагнути, як ми насмілюємося сідати на спину гуїгнгнма: він-бо певен, що найкволіший з його слуг легко скине з себе найдужчого єгу або роздушить на смерть цю тварюку, покачавшися з нею по землі. Я відповів, що коней у нас від трьох-чотирьох років починають привчати до різної роботи; невиправно впертих призначають у запряг; що з самого молоду за кожну непокірну вихватку їх жорстоко б'ють; що самців, призначених під сідло або для запрягу, звичайно холостять, коли їм мине два роки, щоб вони стали не такі гарячі, а слухняні й тихі; що всі наші гуїгнгнми дуже чутливі до покарання й до ласки. А взагалі хай його милість ласкаво зважить, що в них, як і в тутешніх єгу, нема й крихти розуму.
Мені доводилося раз у раз усякими кружними шляхами розтлумачувати хазяїнові те, про що я говорив, бо в гуїгнгнмів менше, ніж у нас, пристрастей і потреб, отож мова їхня не така багата на слова, як наша. Але неможливо описати благородне обурення, яке викликала в нього моя розповідь про наше брутальне поводження з гуїгнгнмами, особливо коли я згадав про наш звичай холостити їх, щоб перешкодити їм плодитися й привести їх до покори. Правда, він таки визнав, що коли існує країна, де з усіх тварин обдаровані розумом тільки єгу, то вони й повинні там панувати, бо розум завжди й скрізь неминуче здобуде перевагу над грубою силою; проте, мовляв, будовою свого тіла, як зокрема видно по мені, ми куди гірше пристосовані користуватися тим розумом у житті, ніж будь-яка тварина такого зросту. Ще він спитав, на кого більше схожі істоти, серед яких я жив: на мене чи на їхніх єгу. Я запевнив його, що збудований так само, як і більшість моїх однолітків, але молодші від мене самці та самиці значно тендітніші й ніжніші, і шкіра в самиць звичайно біла, як молоко. На це він сказав, що я, звичайно, відрізняюся від інших єгу, бо куди охайніший і не такий потворний, як вони, але щодо практичних переваг, то порівняння з ними буде не на мою користь. Мої нігті і на передніх, і на задніх ногах зовсім ні до чого, та й взагалі мої передні кінцівки навряд чи можна назвати ногами, бо він ніколи не бачив, щоб я ходив ними; вони занадто ніжні, щоб безпечно торкатися твердої землі, і тримаю я їх здебільше голими, а коли часом і натягую щось на них, то воно зовсім іншої форми й не таке міцне, як оте, що на моїх задніх ногах. Через те, мовляв, я й не можу ходити впевнено, бо якщо одна з моїх задніх ніг послизнеться, то я неодмінно впаду. Далі він почав перелічувати інші недоладності моєї будови: пласке обличчя, випнутий ніс, очі, розміщені спереду в лобі, через що я не можу подивитись убік, не повернувши голови; нездатність їсти без допомоги передніх ніг — для чого, мабуть, природа й дала їм стільки суглобів. Не розумів він і того, навіщо стільки дрібних відростків на моїх задніх ногах, теж занадто ніжних, щоб витримувати дотик до твердого або гострого каміння без оболонки, зробленої із шкіри інших тварин; звернув він увагу й на те, яке непристосоване моє тіло до спеки та холоду — адже від них я мушу захищатися одягом, який так нудно й клопітно надягати й скидати щодня. Нарешті, знаючи, з якою огидою ставляться в них до єгу всі тварини (слабкіші уникають їх, а сильніші женуть геть від себе), він, хоч і ладен припустити, що ми обдаровані розумом, проте не може збагнути, як ми перемагаємо цю природну відразу всіх живих істот, та ще й примушуємо їх служити нам. А втім, він не став обговорювати цю тему далі, бо йому більше хотілось дізнатися про мене самого, про країну, де я народився, та про моє життя і пригоди до мого прибуття до них.