Я з таким хвилюванням ішла на цей переклик. Адже після тієї зустрічі на вулиці я бачила його раз — ворожого, сухого. Подивився, як ножем ударив. Напевно сьогодні він керуватиме перекликом.
Але він з'явився на мить, переглянув якісь матеріали і знову зник. Ні, це звичайна робота. Ніякого свята серця сьогодні не було.
Я люблю роботу, бо вона організує. Люблю, коли робота змушує вийти з своїх берегів і напористо, з розгоном шалено мчати. Відповідальний момент радіопереклику, кінцеве слово, записувала саме з таким розгоном, ловлючи слова напруженим вухом.
Була мить, я гостро відчула — щось мені заважає писати, гальмує руку. Я подвоїла напруження: жодного слова не випустити тепер з уваги, а скінчу — тоді підійму голову. Не раніш.
Промовець закінчив. Тепер я можу підвести голову, подивитися, як примушувало мене щось.
Просто мене стояв Синьоокий, — який він виснажений, змарнілий. І яке нестерпне сяйво його очей. Чи то мені видалося? Він же дивиться не на мене, дивиться десь-десь у просторінь, повище мене, — небачущими, вицвілими вмить очима.
Такими стали ті очі й тоді, на вулиці, коли я, не думаючи ні про що, стояла, чекала когось. Щось тоді примусило мене повільно, як уві сні, повернутися круг своєї осі і... Синьоокий за десять кроків від мене і дивиться теплим, радісним сяючим поглядом на мене, — спостережливо, наче сам себе про щось питаючи. І раптом, тільки я обернулася, — цей сяючий погляд сховався, зник, вицвів, висох, збайдужнів.
Ось такий він став тоді, як нині. Чи видалося мені все те сяйво. І тепер я так і не можу втямити: чи це його воля діє, що я обертаюся до нього, як соняшник до сонця, чи мусіла я збирати на кінчик свого пера всю волю свою, щоб побороти силу його навіяння, — а чи може він мене й не бачив, просто мій організм настільки його відчуває, що зразу підкоряється його присутності?
Я хвилююся в той день, коли мені випадає його побачити. З самого ранку, ще з ночі, прокидаюся в якомусь хмільному напруженні.
Коли ж це він з'явився, що я його не помітила тепер?
Так, не помітила, але відчула і вже підпала під гіпноз цієГ незрозумілої людини, яка фізично випарюється і в'яне, але яка може прив'язати мене за ниточку і я нездольна визволитися, сказати: "Ні, я цього не хочу!"
А він і не дивиться на мене!
Тому мені хочеться іти всю ніч і багато ночей порожніми тихими вулицями, під феєричним зеленим сплетінням і плакати,, плакати, аж поки не вичерпається в сльозах моє почуття.
18.
Платон Озеровиг
Так... Чого хоче від мене Зоя? Вона й не відпихає мене, і випускає тисячі невидимих довгих голок, крізь які не доступишся до неї. Якась дивна тактика невловимости, гри усмішок і натяків. Вона весь час закутується в якісь серпанки. Чи вона дуже тонка кокетка, чи дуже наївне дівча, — не розберу я.
Яка вона мила, привітна, сердечна. А як тільки я спробую її пригорнути, чи, борони Боже, поцілувати, — вона відбивається і брикається, як молоде лоша. З охотою йде гуляти в парк, але коли я намагаюся скерувати нашу прогулянку в безлюдні місця, вона неодмінно виводить туди, де багато світла, багато людей.
Дурненька! Хіба двоє молодих людей, які подобаються одне одному, невідмінно повинні сповіщати світ про це, ставити штамп загсу на своє почуття? Чи не найважливіше саме це почуття? Але в ній є якесь упередження проти вільного кохання, нічим не оформленого. Суміш старосвітських традицій із душевною чистотою, чи щось інше? Чи просто гра в одне й друге? І, з одного боку, це мене приваблює, я її ще більше бажаю. А, з другого боку, лякає: а що, як за цими серпанками, — меркантильна, прозаїчна засідка на "законного мужа?"
Раз сидів із нею в саду і сказав:
— Між іншим, чи є при тобі пашпорт? Як є, то зайдімо зараз у загс.
— Я між іншим у загс не йду! — відповіла вона, зарозуміло подивилася на мене й гордовито тріпнула своїм золотистим німбом.
Не знаю, чи це був жарт, чи щось глибше під її словами. Жарт^ чи дуже багато? "В загс вона піде, тільки сім раз відмірявши"
А що, — може зважитися? Як уявляю собі, що це може раптом статися, то шкода мені своєї парубоцької свободи... Але, як кажуть, — "коваль клепле, поки тепле..." Ні, навіть сьогодні треба було б про все це поговорити із Зоєю, викликати її на відверту, щиру розмову, — що вона думає?
Але, на жаль, сьогодні не вийде! О сьомій годині виїжджаю в несподіване відрядження до Одеси. Сьогодні вже не вийде...
19.
Юлія Отава
Минуло свято врожаю. Я так чекала цього дня, — і пішла звечора, не діждавшись кінця нудної урочистої частини. Його там не було!
А я, дурна, чомусь надіялася, що побачу його в цей день і він буде без панцера начальника. Мені чомусь здавалося, що це но-вовведене свято буде відмінне від усіх наших остогидлих офіційних свят, щось свіжого й творчого принесе, а на ньому Синьоокий буде просто людиною.
Так, це моя мрія, — побачити його звичайною людиною. Власне, вся моя біда в тому, що мене віддаляє велика дистанція. Я навіть не можу з ним привітатися, він навіть не відповідає на мої привітання.
Навіть не відповідає. Раз... була перша година ночі, ми на зміну із Зоєю працювали в директора, — й він там був. Здається, в такий час люди кажуть вітальні слова. "На все добре", — сказала я, виходячи з кабінету. Директор відповів, а він дивився, як я виходила з кабінету, — і не відповів.
Другого разу, у відповідь на своє привітання я мала такий гоноровитий погляд, що отруїлася ним. "Я тебе наскрізь бачу, — говорив той погляд, — тільки даремно ти силкуєшся". О! Як Це розвіяти, як вигоїтись від тієї отрути? Він приймає всі мої щирі вітання за інше, недостойне, обурливе. Коли б у мені була хоч тінь думки використати його ненавмисну задушевність і тепло, я б почувала страшне провалля в душі. Але чистоти мого почуття ніщо ні може заплямити, — і я гордо стиснула серце.
Незаслужена образа дезинфекує!
Та на ранок, свіжовимите, встає почуття — знов у повній силі.
І що я можу з цим почуттям зробити? Піти — несила моя. Сказати — те саме, що й піти, тоді б я й сама не зосталася. Та й чарування його зникне, коли він за це мене не вижене. Опинитися в сонмі цих дурних і ницих амурів у начальницьких кабінетах?