Це — невідхильна потреба. На цьому схрестилося все моє життя і далі ходу нема. Від нього йде таке сяйво, що в ньому тону я.
і ніколи не бувало так, щоб не було чого нам говорити. Але нічого далі...
І щоб їй насолити, я почав на очах у неї липнути до Зої. Та — будь ласка! Кокетує, викликає сама, щоб проводити її додому. Я гадаю, слід би припинити цей флірт, поки він далеко не зайшов, тим більш, що я нічого серйозного не думаю про Зою. Так собі — з нею весело й легко. І чому з нею, чи з якою другою не згаяти вечора, вільну годину? Хоч я й часто їжджу у відрядження, хоч роботи в мене багато, — я маю ще час і на полювання, і на кіно, й на прогулянку з "ляйкою"... Не то, що цей святобожний Сергій...
12.
Зоя Малевицька
Куди мені подітися від поклонників? Чого це вони до мене липнуть?
Цього літа був зо мною такий випадок. Ішла я Хрещатиком і почав накрапати дощ. Я зайшла в універмаг переждати поки він пройде, й розглядала щось у ґалянтерії. Дивлюсь — поруч мене якийсь бльондин і щось до мене заговорив. Я не відповіла. Він — ще раз. Я зміряла нахабу поглядом і перейшла на друге місце. Забула вже про нього, коли оглядаюся, — він своїть позаду й гіпнотизує мене.
"Ну, добре, дощ перестає, піду звідси," — подумала я. — "Треба якось відчепитися від цього нахаби".
Щотільки пройшла я десять кроків — дощ припустився ще дужчий. Я — знову в крамницю. Обертаюся — знову ця сама личина. Я тоді, не зважаючи на дощ, вийшла, перейшла вулицю й зайшла в третю крамницю. Що за дідько? Ув'язався! Знов і він тут.
Так я перейшла під дощем увесь Хрещатик і в кожну крамницю заходила, а він за мною. І все мовчить та дивиться.
— Чого вам треба? — нарешті, безцеремонно запитала я.
— Я хочу з вами познайомитися, відповів бльондин і анітрохи не нахабно, навіть боязко. "Невже в мене непристойний вигляд, що від мене все втікаєте? Ось подивіться, хто я!"
І цей дивак вийняв з кишені піджака мініятюрну, вишневого кольору книжечку, — особисте посвідчення з портретом.
— Нащо мені ваше посвідчення? — одвела я рукою вбік цю книжечку. — Відчепіться від мене ...
Але якимось хитрим манером він встиг мені до самих очей піднести своє посвідчення й я мимоволі прочитала: "Київенерґо, інженер, Петро..." (прізвище я забула).
Мені це все здалося таким смішним. Я такого ще не бачила. Багато я надивилася на цих диваків, цілу серію — бо чогось куди не піду, невідмінно хтось ув'яжеться, — але щоб так...
І я насмішкувато запитала:
— Ну, і що далі?
— Ну, й будьмо знайомі! — І подає руку. — Не думайте, що я якийсь вуличний нахаба, я цілком серйозна людина... А ганяюся за вами отаким дощем цілу годину тому, що, посудіть самі, — як би я вас потім знайшов?
І по обличчю видно було, — він такий був певний своєї рації, що не догадувався перепросити.
Петро (прізвище я забула) справді не нахаба. Пристойно зодягнений, чемний і навіть зовні цікавий. Але який безмежно наївний! Поки дійшли ми до мого дому, він уже встиг розповісти мені свою біографію (ото вона мені була потрібна!), скільки він заробляє на місяць, що він має мотоцикла і що збирається купити моторового човна. Біля входу в будинок я прощаюся і не думаю його запрошувати, — так він сам запитав:
— Коли можна зайти до вас?
— Завше, — кажу, щоб не порушити того ввічливого тону, який між нами зайшов, і щоб фактично не запросити.
Може ж таки й сам зрозуміє!
А другого дня цей Петро (прізвище я забула) і приліз.
— Ви ж казали узавтра, то й я прийшов, — наївно всміхнувся він, побачивши велике здивування на моєму обличчі.
Нічого було робити, жартома я йому почала пояснювати різницю між "завтра" й "завше". Але думки його були захоплені чимось іншим. Він зацікавлено оглядав кімнату, щось подумав і сказав:
— Оце ви тут живете? У мене кімната більша і з паровим опаленням.
Я подивилася тільки на нього і не знала, що сказати. Надзвичайно цікава для мене подробиця.
І так само безцеремонно, чи наївно, як розказував про себе, запитав і мене:
— А скільки ви заробляєте?
— Та так, щоб прожити, — знизую плечима я.
Як це я не роздивилася зразу, що він хоч й інженер, але з породи дурнів.
— А я вже зібрав десять тисяч, — самозадоволено сказав він. — Оце думаю женитися. Тільки ніяк жінки не підберу, все тепер дівчата якісь легковажні, себе не шанують. А я хочу взяти собі жінку чеснотливу, невинну. . .
Я подивилася на це самозадоволене обличчя, на цю позу (ногу заклав за ногу, як у себе вдома) і чогось раптом зло мене взяло.
— Треба, щоб і ви були достойні чеснотливої дівчини, — холодно й уже без посмішки сказала я на це.
— Я? ... Що, я? ... Хлопцеві все сходить, як з гуски вода, а от дівчата повинні берегти свою честь.
— І хлопці теж ...
— Хлопець сьогодні тут, а завтра в іншому місці, йому нічого ...
"Філософія хулігана", — хотіла сказати я, та зм'якшила:
— Який же ви примітивний, — страх!
— Як примітивний? Я — примітивний? — здивувався зальотник і раптом втратив свою самозадоволену позу. — Я інститут закінчив, маю вищу освіту ...
— Ви й десять інститутів закінчіть, то вам нічого не допоможе, — остаточно зірвалася я.
І як почали ми сваритися! Отак, ні з того, ні з сього. Мене дошкулило, що він з десятьма тисячами прийшов розглядати в вітрині першосортний крам, а я його, видно, добре зачепила, що мурлом назвала... Хоч я так і не сказала, поважаючи мій дім, але так виходило і я й досі так думаю.
Я гадаю, коли він вискочив з моєї кімнати, то дуже пошкодував, що не відрізнив слова "завше" від "завтра". Після нашої запальної сварки не тільки не могло бути завтра, але й ніякого "завше". Та й мені нічого було кип'ятитися. Хіба ця наука йому щось поможе?
Зате я Гарантована від таких візит. І за те спасибі.
Отака історія. А то ще друга:
В їдальні за столом познайомилася. Маляр. Сиділи за сусіднім столикол двоє, довго дивилися на мене, щось шепотілися. Він говорив, а вона ствердливо кивала головою. Потім підійшла до мене й каже:
"Ми малярі, — я й мій товариш. У вас таке обличчя, що проситься на полотно. Чи згодилися б ви нам позувати?"
Отак і познайомилися. Позувати, звичайно, я не позувала, але маляр почав носити мені квіти, книжки, ходити зо мною до театру... Наречений, та й годі!