66.
Юлія Отава
Вчора я мала розмову з Платоном Озеровичем і от уже доба минула, а я й досі не можу ввійти в свої береги. Вийшла я з тресту з якимось змішаним почуттям: крилатої гордости за себе, лоскітливої радости — і разом із тим, наче мене поклали на лист розпеченого заліза, надавали потилишяиків, наплювали в лице й сказали: "Тепер іди!"
Ішла я додому й питала себе: "На кого це я така зла? На себе, що розпатякалась про Максима? Нащо це було Озеровичеві розказувати, що було між нами? Чи на Озеровича? "Врачу, ізцілися сам!" "Ви танцюєте — небо й земля відсувається ..." Він має рацію. Коли хоч крихта здібности є, — не маю права занехаювати її. Та ще й звисока судити іншого.
Я — ледащо, кваша! Розпустилася, навіяла собі, що з мене вже нічого не вийде... Ношуся з своїми ранами, як дурень з писаною торбою. Хоч може й не вийде — краще скалічіти в боротьбі за іскру таланту, ніж присипляти себе на пуховику страху.
Прийшла додому з почуттям незакінчености дня, якийсь неспокій, мов кошмар, дзвенів і дзвенів кругом мене на одній ноті. Щоб прогнати його, сіла читати. Ні! Спати? Ні! Листа писати до Синьоокого? Я їх багато вже написала, хоч жодного не віддала. Цього віддам.
Розкажу йому про всю ту тьму, в якій блукає моя стомлена душа, про нестерпуче сяйво жарквітки ...
Та хіба про це можна в словах розповісти?
... Про ліси лісища, бори-борища ... Ген, скільки око згля-не, в нічній пітьмі палають вогні, — у долинах, на узгір'ях, біля річки. Все засіяне вогнем.
А ось і я! Гасаю в колі з усіма. Побравшись за руки, ми кру-жимо в шаленому темпі навколо ватри, скачемо через неї. Рости вище! Рости вище! Червоне та синє полум'я освітлює наші вінки.
Але як почали Марену в воду кидати, я вимикнулася з кола й щезла в пітьмі. Туди, в ліси-праліси, де зацвітає червоно-синя квітка. Я чую, як рокотять поважно дуби, дзвенять таємничо ста-* резні сосни, шепочуть трави. І ні крапельки не страшно! Дарма, що мавки гойдаються на вітях, дарма, що над болотами сині вогники займаються... що купальські світлячки загораються в травах. Дарма! Пахнуть кругом квіти, стиха промовляють дерева і всі до мене, кожне своїм голосом говорить: "Іди! Иди! Нічого не бійся!"
Тільки темно дуже.
Раптом зовсім близько мене трава зашелестіла, здригнулася, лопнуло щось, задвигтіла земля, грім загуркотів і... просто в пелену мені впав багряно-золотий вогонь...
Тікати, не озиратися...
А позаду чути крики, стогін, свист, грім, землетрус...
Примари одна одної страшніша сунуться на мене, хапають своїми чіпкими пазурями, от-от обкрутяться круг мене зміями й задушать. Я несу квітку щастя, а патлата яга Розпач, настобурчена Зневага, жахлива відьма Манія хотять відібрати її. Великі, як комети, Сльози капають із пітьми на жарквітку, щоб погасити її нестерпуче сяйво... Гуркотить земля позаду, але я не озираюся ... "Врачу, ізцілися сам ..." — гуркотить земля. І я зараз озир....
Ліси-праліси... Тиша... Говорять дуби і трави, кожне своїм голосом. Тьма. Деж квітка папороті? Пропала? Ні, я її втерла в долоню, зо мною вона, — тільки озиратися, здаватися цим жахливим примарам не можна...
І я стараюся не заблудитися серед лісів-пралісів і ступаю в сліди, прим'яті на м'якій росній траві. То Мана невидима і загадково-манлива йде поперед мене й усе манить кудись, — вперед, вперед...
Гуркотить земля. "Врачу, ізцілися сам".
Чи це мені здалося, чи я спала? Ніякого лісу, ніяких примар. Електрика рівно розсіває світло по канапі, а зверху на стелі — коло від абажура. І на листі паперу нічого нема написано. Але ж такого балету я ніде не бачила: балет-феєрія "Цвіт папороті"
Що це? Міраж?
В ту мить мені здалося, наче стіна, яку я торкнула легенько одним пальцем, раптом упала й передо мною розкрилися далекі-далекі горизонти. Снага, що тремтіла в мені, нагнітала мене, не маючи виходу, — наче стріла з міцно натягнутого луку, прорвалася й ця стріла з неймовірною силою полетіла в свою ціль. І нема цього "не можна", яке тримало мене цупко цілий рік. Можна, все можна, що хочеш!
І головне, ніякого листа не треба писати! Треба тільки записати це, що тільки-но привидилося, й працювати над ним. Дідько його бери, якщо й зламається нога...
І не спала цю ніч, і спати не хочеться, й ніяк не ввійду в свої береги. То раніш наче з мене виходило все тепло, а тепер наливається в мене, прибуває й прибуває.
Для великої праці.
67.
Максим Стеблівський Платонові Озеровигу
Красно дякую за клопоти, але марно турбуєшся: я вже влаштувався й непогано. В сосновому курорті. І дружина моя — тутешня. Сподобалася мені тут одна мед-сестра, — ми з нею за який місяць і окрутилися. А чого ж нам чекати? Життя вдруге не прийде. Поки живемо, стільки й нашого!
Чи ти не знаєш, чого це так раптом Зоя подобрішала? Одержав від неї листа з Лівадії, теплого-претеплого. Навік втратив надію перепросити її за ту дурну витівку, а тут вона сама одумалася, голос подала. Наче якась друга людина писала. Чудеса творяться на світі!
Якщо вже повернулася з Лівадії, — палко вітай її від мене.
А як там наш "сухар", Сергій Михайлович? Поскрипує?
Твій, ніде й ніколи непропащий, —
Максим
68.
Юлія Отава
Я думала, все це закінчилося. Аж ні! Сьогодні я знов напилася хмелю й не можу протверезитися. Сьогодні я знову була кілька годин у одній кімнаті з людиною, яка, виявилося, зовсім не аскет.
Ну, чого він так притягає мене? Тепер ще з більшою силою сполучаю в собі ці два протилежних почуття: життьову снагу й радість, навіяні його особою, з відчуттям горя, коли бачу його, чую, як розмовляє, сміється. Що за посмішка, — мені аж моторошно ! Це таке чарування, що я з острахом втуплюю очі в стіну. Не треба бачити її, не треба знати її, — сумну і сяйну водночас ...
Там на стіні я хотіла побачити ті обриси, які тільки-но наповнювали мене, — фрагменти з балету "Цвіт папороті".
Ці дні я жила подвійним життям. Одне зовнішнє, що забирає якусь невелику частину енергії, і друге — внутрішнє горіння. Уперто рояться образи, окремі деталі створеної вже десь, але не вилитої в чітку композицію феєрії. В такому стані мені здається, що мої рухи, навколишні люди, предмети кругом мене, — сон, а оті марення невиразні, невловлені ще в образах, то — яв.