І тому виходять такі напівзадовільні шлюби, як у нас із Зоєю. Ми, фактично, чужі одне одному, бо я для неї — перший чоловік, вона ж для мене жінка не перша. І ще багато часу пройде, поки ми зіллємося в одне, нерозривне. А може й не буде цього злиття? І все тому, що я одружився з дівчиною, яка мені здалека подобалася. А чи знайшов я щастя? І що воно таке — щастя? Цвіт папороті, якого ніхто ніколи не бачив, нереальна мрія?
Так думав я, читаючи Максимового листа.
А ось нема біля мене Зої і те, чого я раніш не вмів оцінити, тепер здається мені її найкращою рисою. Вона самою своєю присутністю, своїм ясним порядком життя надає змісту всім тим, хто обертається в її орбіті. Хоч вона наче й ні в що не вкладає всієї душі, — насправді все, що вона робить, зогріте отим самим захованим теплом душі, тим таємничим вогником, якого вона й не збирається нікому показувати.
І треба було пробути тільки один день без Зої, щоб відчути, як мені її не вистачає ...
Перебираю все минуле, — а чи мав би я таку повноту з тими, що траплялися на моєму шляху? З тією жінкою в вагоні, що подарувала мені себе й навіть не залишила свого прізвища на спогад. Вогонь спалахнув, тепло його пішло в повітря, червоне полум'я згасло, — що ж залишилося з цього жару душі? Де душевна близькість, внутрішнє сяйво поділеної думки?
Ніколи ми не кликали одне одного, ніколи я не згадував про неї відтоді. Це було чисто звіринне почуття, миттьова похіть,
в
а людське тут знітилося, пропало на той час. Але людина прагне людського кохання, кохання-дружби, любови душ.
Та е щось спільне в цих, таких діяметрально протилежних жінках — Юлії і незнайомій. Велика сміливість почуття, хай неоднакового в своїх проявах ...
І хоч це мене завжди так чарувало, полонило, тепер я волію бути зв'язаним назавжди з третьою, — розміреною, фундаментальною, полоненою традиціями, навіки встановленою в рямці дозволеного й пристойного, в рямці, з яких вона не вилетить у високості і не впаде в яму ніколи. Мені так гарно на Зоїному вка-таному шляху, що нема жодної охоти звертати на хисткий ґрунт шукань.
Але не можу я й Юлію засуджувати за її непримиренні шукання. Навпаки, вона виросла в моїх очах — цікаво було б із нею поговорити на цю тему. Чи шкодує вона за Максимом? Чим живе?
58.
Юлія Отава
Сьогодні рік, як я вперше побачила Синьоокого. Людину, яка внесла стільки щастя й горя в моє життя.
Я так чекала цього дня, вгадувала, який він буде, як пройде. І цей день минув мрячно, буденно, — він не згадав про мене. Він, — такий чуйний і яснозірний, — невже не відчуває, що я так невідступно й напружено думаю про нього. Ні, він не захотів мене!
А я якоюсь загадковою невивченою силою злучена з ним. Це відчуваю я вже майже фізично. Серце знає, коли маю зустріти його, хоч у думку це не оформлюється. В такий день мені хочеться вдягтися святково, вишукано, в такий день я ще зранку осяяна якимось безпричинним щастям.
А сьогодні мені хотілося йти із мрякою у душі, втупити очі в землю. І я йшла так, не маючи сили підвести голови, нікого не бачивши, на третій поверх. Я відчула ту хвилину, коли він ішов повз мене, бо мене здушило моє невичерпне горе. І я не захотіла підвести голову. Він не захотів мене!
То й жити не треба! Нема вже ніякого змісту в цьому житті. Нащо мені бадьорість і оптимізм, коли вони десь на задньому пляні мають надію на краще. Нічого кращого я не знаю, а це — не дається. Я не можу перенести цього особистого лиха, я не настільки сильна, щоб мужньо йти через бурю й гарт. Особистий тягар мене вбиває і я не можу знайти розваги та інтересу, такого забирущого, щоб відтягнути свою увагу.
59.
Сергій Михайлович
З Ладою дуже кепсько. Дуже! Довелося відкласти поїздку в область. Вчора послали мамі телеграму. Віра в розпачі.
Чому я не лікар, чому безсилий рятувати своє дитя?
Дома такий сум, так тоскно... Воно, крихітка, скиглить, конвульсійно стискає ручки і не може сказати, де його болить... І я не можу забрати на себе того болю.., Несила сидіти біля нього й відчувати свою безрадність...
60.
Юлія Отава
Напруження набирає такої сили, що, здається, проріже брилу сталі, як масло. Я вже не думаю про Синьоокого, я зосереджено живу ним.
Раз мені доводилося проходити під скелею, до якої прибивало море повище голови. Морська вода, така ласкава нібито, тут, ударяючи в кам'яну зубчасту скелю, ставала тисячетонним молотом, що може розплющити людину. І все ж, треба було пройти вперед. Треба було зманеврувати так, щоб пробігти попід скелею, коли відринула вода, поки не вдарила з новим напором. Інакше — розплющить.
Я не хочу бути розплющеною. Я хочу бути витриманою до останнього, хай які преважкі хвилі на мене налітають.
Зовні не приходить ніяке визволення від цього напруження. Ніщо не змінюється — зупинилось життя, чи що? Синьоокого ніколи вже не бачу, дарма, що одними дверима ходимо. А я ж поклала все на волю, — "як життя покаже". Щось же повинно трапитися, щоб неминуче привести до якогось кінця.
Мене давить напруження, я хочу звільнитися від нього, я хочу діяти, щоб просунути життя наперед. Нехай я пройду через похмурі ущелини, але я йтиму, не стоятиму на місці. Не можу я бути пасивна! Я не хочу бути маніяком з непорушним поглядом, де одна думка застигла назавжди.
62.
Юлія Отава
В тресті притишеним голосом розповідають, що й учора, коли помирала його дитина, директор працював до третьої години ночі. Сьогодні в тресті його нема. Сьогодні ховають дитину. Дитині вісім місяців.
Смерть... Смерть цієї невідомої дитини й у мені щось убила. Чому? Тому, що розвіяла по вітру багато ілюзій, виступила невблаганна реальність. В нього є свої діти, свої радощі й горе, спільні з невідомою жінкою. В нього є дім, а я, якась особа з вулиці, вдираюся в це замкнене коло й вимагаю своєї частки. Які претенсії! Які претенсії! Вмираюче дитя не могло відірвати це велике серце від роботи. Дурна, нерозумна мрійниця, з якої тільки глузувати!
Платон Озеровиг
Це чортзнащо таке! Якась карикатура на людину наш директор, вельмишановний Сергій Михайлович. Я давно вже махнув на нього рукою і навіть за давнього знайомого не хотів мати цього непомірного честолюбця й святенника. Але такої черствости я навіть від нього не чекав.