Тільки тут я не знав, як повестися. Твердиня виявилася не такою приступною, як здавалося мені в перший раз, морозного весняного ранку. Здавалося, от-от уже наросли всі психологічні моменти, щоб перерости в біологічний, — як раптом почуваєш себе відкинутим на тисячу кілометрів.
Одної темної нічки я вже йшов додому з почуттям переможця. І на другий день, зустрівшись із тою, яку я скорив, я взяв був тон ближчий, ніж між людьми, які тільки-но залицяються. Я був гордий з того, що саме я, а не інший ловець, відкрив їй нову для неї таємну ділянку буття. Я так тепло про неї мріяв увесь день, може й любив її. Я йшов до неї з найкращими почуттями, з теплом у серці. Бо я знав: я — коханий, перший.
Але що це? Дівчина мене зустріла холодно, вороже, колюче. Це була зовсім інша людина, ніж та Юлія, яку я знав.
Що трапилося? Хто це? Я нічого не розумію. Ми ж учора розсталися так ніжно, так прекрасно, я так рвався до неї сьогодні ... І от тепер мені доводиться завойовувати її знову. Але ти знаєш, що я не охочий до високих бар'єрів. Коли стільки жінок самі йдуть услід за мною, то чого це я буду ще принижуватися? Якщо так, то я можу повернути голоблі в інший бік. І ми в той вечір, який міг бути райським, поводилися, як звичайні, малознайомі, несимпатичні одне одному люди. Вона — відгороджена високою колючою стіною, я — байдужий пробивати цю стіну.
Скоро я й відповідь знайшов на своє непорозуміння. Одержав від неї листа, — смутного й образливого водночас. Я не зберіг його, — спалив, бо він мені пік руки, — а жаль! Пам'ятаю, все ж, його зміст, приблизно такий:
"Ви прийшли до мене із своїм чоловічим голим бажанням. Ви не бачите в мені людини, глухий до крику моєї душі. Ви не цікавитеся моїм духовим життям, запитами до навколишнього світу. Я ж — не в силі сполучити фізичне кохання й німоту душі. Краще я переживу це кохання, як нещасливе, ніж прийму таке, — однобоке, неповне..."
Я не розумів, — чого хоче від мене вона? Того, чого я й сам не маю? Мало того, я в цьому не відчував потреби й повинен їй чесно це сказати. Вона створила з мене якусь мітичну особу, — Гайавату, до якої мені нема ніякого діла, надала їй мої зовнішні риси і її любить, а не мене. Я — проста, земна людина. Я бачу в житті те, що є, так його й приймаю все, з хорошим і поганим, без особливих нарікань і без надмірних екстаз. Нащо ж вона ображає мене? Хіба я не казав їй цього завжди? І чи я поважав би себе, коли б гаяв час із тою дівчиною, яка мені не по душі. Що я, повія?
Що їй на це казати? Коли вона літатиме в надхмар'ї, то ніколи нічого реального не матиме в житті. Справжня ж любов, коли з любою не хочеш розлучатися, — має в підґрунті саме оцю фізичну близькість, яку вона так зневажає. Ні, не приймаю, голубко, твоїх нарікань, ані в жодному пункті.
Так я їй і сказав. Вона писала: "Коли щось дійде до вас з мого крику душі, — ви й самі прийдете". От я й прийшов — сказати їй це.
Але ми, видко, говорили одними словами, та різні поняття вкладали в ці слова. Мій прихід вона зрозуміла, як свою перемогу. Мою одвертість вона оцінила, але як? Вона вбачала в ній ту благородність, яку приписувала мені завжди і без якої не хотіла мене приймати. І той вечір ми згаяли, осяяні гарячим сонцем дружби, овіяні палким подихом взаємного довір'я. Мені здавалося, що я знайшов щось велике у своєму житті, чого в інших жінках досі не бачив.
Але можеш уявити! Що більш ми дружили, то більш відходили одне від одного. В великій прихильності й повазі одне до одного ми намагалися ні на йоту не покривити душею ,бути як-найчеснішими в найінтимніших звивах думки. Але що більш ми пізнавали одне одного, то вища й грубша стіна відчуження повставала між нами. І ні я, ні Юлія не в силі були її розбити.
Я почував, — що б я не починав казати, все застрявало в горлі, не йшло далі першої фрази. Далі воно вже було непотрібне. Значуще — здавалося незначним, все яскраве для мене й повне змісту, зводилося до ненависного слова "взагалі", за яким ішла круча, невиразне, сіре тло далеких небосхилів.
Ми не знаходили стежки одне до одного. Я в цьому їй признавався й вона казала, що точнісінько таке саме й з нею твориться.
Я б із цим мирився. Юлія ж ні. Відділена цією стіною, без внутрішньої співзвучности (а її й не могло бути, бо ми — надто різні люди), — вона не хотіла й нічого. Часто, бувало, зустрічав нас світанок разом і я йшов додому здивований, мимоволі гордий з неї. Молодець дівка! Тверда, як сталь. Це я — тобі відомий ловелас! Можеш уявити собі?
Бо я таки щиро був прихильний до неї. Я ж, фактично, почував себе грубо неотесаним чурбаном проти її тонко вирізьбленого малюнку душі. Як вона вміло переключала струм мого грубого прагнення на їй бажані струмочки й течії! Я й не помічав, яким чином був дуже далекий від тих плянів, які будував собі на початку зустрічі.
— Чому? — питав я її.
— Ти не кохаєш мене! — смутно всміхаючись, відповідала вона. — Душі моєї не любиш ти ...
Так-то... Коли б не ця стіна, ми б із Юлією славно тепер жили. Мені подобається в ній щирість і прямота, завжди чарувала ця глибина почуття, ця покірність йому й сміливість у вияві його. Тільки вона надто надхмарна, я ж для неї занадто земний. В нас би, однаково, не вийшло життя.
Так шкода! Хороша людина, а щастя не знайде із своїми нездійсненними вимогами. А я так би бажав їй щастя, такі дружні почуття залишились до неї назавжди. Жаль, що ти не зумів привернути її уваги, може б вона знайшла в тобі те, чого не знайшла в мені, а ти знайшов би в ній те, чого не знайдеш у Зої.
Не треба показувати Зої цього листа. Я зовсім не хочу, щоб якась тінь лягала на Юлію. Тобі розповідаю на знак дружби тому, що, знаючи, як ти цікавився Юлією, давно поривався це розповісти, а тепер це нікому вже не зашкодить.
Листа цього знищ і тепер повір мені, що я не такий уже безчесний, як воно здається.
Зої привіт передавай і скажи їй, що я шкодую й не шкодую, нащо вплутався межи вас. Чи не я поженив вас, голюб'ята мої, як ви думаєте?
Але ми ще колись із нею помиримось, от побачиш!
Бажаю щастя Максим.
54.
Юлія Отава
Як не хочеться повертатися туди! Без кінця б іти по піщаних косах, відбивати свій слід по незачепленому піску, тягнути б на волоку човна й уявляти себе козаком-бурлакою.