Коли я інших звільняю після одного-двох попереджень за дрібніше, то чому для Озеровича я буду робити виняток, — не оголошу йому наказом догани з попередженням ? Тому, що я його давно знаю? Чи тому, що в нього сумний настрій? Нечесно це буде і я сам такою м'якотілістю підриваю фундамент під тією будівлею, яку я з такими труднощами, так наполегливо й терпляче звожу.
Або оця стенографістка, як її там, Отава ...
Прийшла сповістити, що вона не вщасливлює нас своїм бажанням працювати в Цукротресті. Хто така стенографістка? Технічний робітник. Чому вона вважає, що її справу повинен розв'язувати тільки я, а не адміністратор? Я ледве стримав себе, щоб не вдарити кулаком по столі й не вигнати її геть ...
Всі вони бігають до мене за кожною дрібницею...
Ні, винен тут тільки я і треба правді ввічі дивитися.
Правді ввічі дивитися? Ну, подивимося! Так, не втаю, деякий час мене цікавила ця особа. Жінка від тебе чогось хоче, ось яке склалося перше враження. Уперто хоче. "Чи щиро, чи грає?" — ставив я собі питання. Це дуже важливо встановити, бо коли відразу візьмеш нехибний критерій, тоді правильно оцінюєш вчинки, навіть можеш передбачити, як та, чи інша категорія людей поведеться.
І я з першого дня зрозумів, що не можна її допускати на близьку відстань. Багато чого можна від неї чекати, а підривати собі фундамент, на якому я будую свою роботу... Ні, моя голова мені дорожча!
Я приглядаюся, проте. Інколи може надто приглядався. Жінка опалювала нефальшивим, зачарованим поглядом. Коли б інша ситуація, — чорт-зна, до чого дійшло б. Вона ладна на все. А я не надлюдина, тільки звичайний смертний чоловічої статі.
"Чому ні?" — були моменти, коли я подавався на її заклики. "Дерево цвіте щороку і це — закон природи. Хіба вже так погано — наповнити цвітом яблуні благущі очі, подивитися, як вони запаляться безсмертною пожежею. Так низько нахиляється до тебе гілка з соковитими вишнями. Тільки простягти руку. .."
Ну, а далі що? За хвилину ласування розплачуватися стократ, розплачуватися золотими зливками своєї праці? Цих же зливків не підносить життя на таці, а вони чогось мені коштують.
А осад ... Е, багато чого не робиш, пам'ятаючи про той осад, що потім приходить після хвилини захоплення ...
Внести розколину в життя з Вірою ? Знищити якимось необачним кроком свій авторитет? Розладнати налагоджені умови нормальної безперебійної роботи? Такі жертви принести заради жарту, заради бажання перевірити свою молодецькість? І кому саме жертву? Стенографістці?
О, ні, жінко, нічого не вийде!
Цей епізод із стенографісткою — яскравий приклад, яка майже невловима індукція проходить між апаратом і керівником. Хвилина вагання десь на якомусь етапі дає ось на поворотах свої наслідки. Ця жінка, певно, надіялася, що хто-хто, а я піду на всі ті умови, які вона забажає диктувати. Коли б я, директор, завжди зберегав дистанцію — цієї візити її не було б тепер. Отже, — я сам винен. Я дивився на неї, як на жінку, не зберігши дистанції. Інакше вона не посміла б іти до мене із своєю дрібною справою...
Але, жінко, не вийде нічого!
Для Віри, для сім'ї — й то я не дуже щедрий на час. Коли вимагає робота — останнє напруження сил віддаю їй. Розколина ж починається з найменшої щілинки. Який же з мене буде керівник, коли я допущу найменшу щілинку? Заради того, щоб полоскотати своє чоловіче самолюбство ?..
Як же, все таки, бути з наказом? Підписати той проект наказу, який приніс Горович — дати новий привід. Звільнити — начальники відділів заперечують, кажуть, що зовсім погано буде, коли зостанеться одна стенографістка. Лех без кінця канючить: "Вона мені економить дві чверті часу, жалко випускати таку вправну стенографістку... Після неї нічого не треба поправляти, а навпаки, вона мені ще поправить..." І чого він так за неї держиться ? Ну, добре, зроблю вже для нього...
Власне, директорові не випадає журитися тим, що подумає про його дію технічний робітник. Директор стоїть вище цього .. .
Платон Озеровиг
Мені вже набридло слухати на кожному кроці: "Ах, святий! Ах, Сергій Михайлович!" Ах, та ах! З нашого земного Сергія тут у тресті зробили світило неземне. А фактично він таки прездоро-венний лицемір, святоша і сухар. Слово чести, тільки прикидається святенником!
Ну, чого це ради він на мене в'ївся ? Мало було йому на зборах мене пробрати (всі ж знали, що це про мене мова), — так він ще й наказа мені вліпив. Догана ще й з попередженням! І за що? І всі ж знають, що в мене родинне горе, — можна було б зважити на мій настрій... Ні, ось то я який святий та божий!
Або ця комедія з вечерями! Як був Максим днями, я питав його, — від чого він лікував у Верхнячці Сергія. Шлунок, каже. Нічого не може їсти. Він тепер нічого не їсть. А таки не їсть! Збере засідання, вся чесна компанія обжирається бутербродами ікрас-тими, шинкастими, а він чайок із сухариками попиває...
Я певен, що це заради того самого святобожництва. От, шику багато, розмах, маштаб, — хоч ніхто не закине, що це він для власної особи влаштовує. А грошики народні пливуть! Задля якогось честилюбства з вивертом.
Аж гидко! Хоч би поїхати в якесь довготривале відрядження, щоб очі мої не бачили цього святобожництва.
Максим майже не змінився, відтоді, як я його бачив, тільки сиве волосячко де-не-де з'явилося. Побачив у мене купу Зоїних фотографій і питає:
— Думаєш женитися, чи так?
Не вірить, що я зовсім викинув із голови все те давнє. Може я й зовсім звільнюся з тресту й поїду у широкий світ, прикладом, на Далекий схід ... Не до любощів мені тепер і не до залицяння ...
До речі, Зоя попросила, щоб я їй віддав її фотографії. Шукав, шукав та й не знайшов їх. Де ж вони могли подітися? Скільки їх було в мене! Чи не навмисне це Зоя про них згадала ? Знов якийсь Натяк? Право, неохота його відгадувати ...
Риючись у картках, я знайшов фотографію Галочки й себе, як ми були ще дітьми. Гарнесенько собі обнялися і з завмиранням серця чекаємо, як "звідтіля вилетить пташка". їй п'ять, а мені сім років. А перед тим ми побилися... Чому дитячі бійки подібні більш на ігри і ніякого сліду, крім веселої теплої згадки, вони не залишають ?