Малолітній

Страница 48 из 54

Чайковский Андрей

— Ну Дмитру сю,— каже батько,— поможи татови їсти вареники, возьми собі вилки.

Хлопець не дав собі два рази казати і зараз застромив одного вареника на вилки. Та Зося скочила на його з лавки, на якій сиділа, і крикнула:

— Який ти хлопче лакомий, ти вже, вечеряв, не руш, це для тата.

Вона хіотіла хлопцеви відібрати вареника та так незручно, що вареник впав на землю. На хаті сидів пес і дививсь на господаря облизуючись. Він зараз скочив за вареником, ухопив його в писок та зараз і викинув. Відтак його обнюшив і махаючи хвостом, пішов і ляг під лавкою. Андрій на це не звертав— уваги і став їсти. Та вже за другим вареником почув в роті якийсь дивний смак, і не міг собі такого смаку нагадати.

— Ці вареники якийсь дивний смак мають... а може мені лише так здається — на Дмитрусю посмакуй ти одного...

Хлопець наставив рота, та в цю мить Зося прискочила мов навіжена до хлопця, хопила його за плече і сильно потягла від стола.

— Не руш цього, це не для тебе.

Андрій видивився на неї мов на божевільну. Зося не ждучи аж Андрій отямиться, хопила миску з варениками зі стола і шпурнула в шафлик у помиї.

— Та чого ти Зосю сердишся? Вареники не добрі, чимсь поганим заносять, так годі.

В губі почував великий несмак. Хотів закусити хлібом, та почув, що його в шлунку щось млоїть.

Йому нараз ясно стало, що у ці вареники Зося чогось намішала, непремінно якоїсь отруї. Він схопився напрасно зі стільця мов попарений:

— Ось до чого дійшло,— крикнув він несвоїм голосом — Боже ратуй мене.

Він став бігати по хаті мов божевільний і рвати собі волосся на голові. Дмитрусь налякався і став плакати, а Зося втікла з хати і скрилась в сінех. Андрій не знав, що собі робити і яку давати собі раду? Піти на двір і кричати, та кликати сусідів? Хибаж хто знає, що на таке робити? Аж побачив на припічку великий залізний горнець з теплою водою. Ось його одинокий ратунок. Він хопив горнець і вибіг на двір. Йому здавалося, що у його в середині щось рветься, щось страшного робиться. Присів під хатою на приспі і ста? пити теплу воду доки не почув її у глотці. Тепер1 встромив у горло палець і дістав сильної рвоти. Вики-; нув із себе всю вечерю, та й це, що зїв в місті. Опісля* пив знова воду і знова блював доки не побачив, що| в шлунку вже нема нічого і виходить чиста вода...1 Дмитрусь стояв біля його хлипаючи, та все пи4 тався:

— Таточку, що вам сталося?..

У Андрія страшно розболіла голова, здавалось йому, що розколеться, в ухах шуміло і дзвонило, а на животі боліли мязи від напруги. У його голова заверталася.

Заточуючись мов пяний він пішов під керницю і напився студеної води з відра. "Слава Богу! Отруя ще не розійшлася по мені, я врятований". Він присів опять на приспі, бо почував себе дуже знеможеним. Він і не стямився, як прикляк при приспі і став серед плачу дякувати Богови за своє вратовання.

А Дмитрусь все стояв коло його і допитувався, що йому є.

— Я щось поганого зїв, синку, та так мене замлоїло...

А тимчасом Зося отямилась і поміркувала, що воно щось не так, як говорила ворожка, і може бути з нею зле. Треба сліди позапрятувати, та позатирати. Скочила в хату і винесла задними дверми шафлик з помиями, пішла поза хату і вилляла в гноївку, та ще гноєм прикинула. Не забула спрятати і цього вареника, що пес не хотів їсти. Пішла відтак у це місце, де два плоти сходяться, і де їй ворожка казала висипати виварене зілля, і всьо позапорпувала землею.

Вона і не подивилася, що робить чоловік, а коло прятания увихалася. Ніхто її при цій роботі не бачив, бо челядь вже спати пішла.

— Ходи Дмитрусю зі мною на оборіг спати,— каже Андрій до хлопця, гладячи його рукою по головці. Він боявся оставати сам. Йому здавалося, що якісь злі духи з того світа чатують на його, щоб його зі світа згладити. Нагадав собі зараз за цих демонів, про які говорила Етля. Він був такий знеможений, розхвильований, розніжений... Йому здавалося, що малий синок зможе своєю присутністю його заступити.

Лежучи на оборозі не міг заснути. Голова по рвоті дуже порозходилася і невиносимо. боліла. Він до цього часу ніколи не хорів, а цей біль здавався йому неви-носимим.

Зітхав:

— Ось чого я діждався! Слюбна жінка, матір наших дітей хотіла мені віку вкоротити. І за що? Чи думала, Що по моїй смерти віддасться ще? Ні, вона хотіла надімною помститися... За це, що я з нею тільки намучився, свій молодий вік занапастив? Але цього, то я вже вибачити не можу, і не хочу. Я з нею розведуся, бо вона може це саме, коли небудь повторити і другим разом упорається з цим краще, чим сим разом, а я задру ноги навіть не буду знати коли. Вона може инший спосіб знайти, не конче отрую, може мене у сні зарізати, або сокирою зарубати. Треба лише зібрати ці вареники і судови показати. Дмитрусь вже спав. Андрій зліз непомітно з оборога і пішов в кухню, та став шукати у помийниці за варениками. Та шаплик був вже порожний. Це ще більше упевнило Андрія в його підозрінню. Підчас цього Зося лежала в кухні і причаїла в собі дух. .Вона дуже боялася, що Андрій прийде до неї та її задушить або вбє. Тому вона не лягала у свою постіль у світлиці, лише в кухні, де нікогр не було.

Тепер як побачила; що Андрій до кухні зайшов, ані ворохнула і причаїла в собі дух. Тому аж лекше їй стало, коли почула, що Андрій вийшов знова на двір. Та вона свого вчинку ні раз не жалувала і не каялась, її совість була спокійна. Вона не хотіла чоловіка строїти, а лише боронила свого права. Не повелось їй зараз, то вона попробує в друге. Зілля ще є. Вона піддасть його в якійсь иншій страві і добре її присолодить, та примішає конфітури. Або може у чімсь иншім приперчить, якось це вже буде. Бо ворожка говорила, що сила сього зілля не нівечиться ні перцем ні солею, ні цукром ;ер вона справді по дурному зробила мішаючи ,^ар до вареників... Краще було змішати його з чаєм. До суду тепер подавати її не буде, бо нічого в руках не має, а вона колиб перед судією розплакалась та розповіла свою недолю, то певно їй повірять, а не йому. Тучко також їй поможе... Щоб з своєю совістю бути у згоді то вона толкувала себе цим, що вона зробила це з любови до Андрія. Вонаж його ніколи не перестала любити, лише ці шельми чарівниці певно йому якесь дання дали, та причарували, а він не устоявся. Певно, що так мусіло бути, бо він її давніше любив. Ця думка прийшла їй якраз тепер в голову. Перший раз вона стала Андрія жалувати, що так попавсь, але вона певно це відворожить, якраз цим зіллям, що собі принесла з Дубинич. Заспокоївши себе так, вона заснула.