Це, що Андрій перестав її допитуваться, її дуже дратувало. У всім була їй не догода. Сердилася, чого їй питає, що її сталося, бо це він сам добре знає, що їй є. Колиж перестав питати, то видно, що вона йому байдужа, і він певно вже собі вибрав иншу, до котрої залицяється.
Нераз приходила на неї хвиля розваги. Воно так мусить бути, що хто старший, той і ранше старіється, та що колиб навіть Андрій поглянув на иншу і полюбив її, то годі йому із-за цього докоряти. Та такі хвилі приходили у неї рідко коли і вона їх відганяла від себе. Натомість вона радо слухала підшеп-тів духа заздрости: не попусти, не поступайся, бо ніхто не сміє відбирати тобі свого слюбного чоловіка, пильнуй його і першій, яку піймаєш, видри очі...
І вона пильнувала, слідила на кожному кроці Андрія.
А він сердега нічого не догадувався. Ціле його єство потонуло в праці і на инше він не зважав.
Довгий час Зося давила в собі свої почування, скривала їх, та згодом не могла встоятись. Вона стала йому докоряти, що він її покинув, а бігає за иншими. Колиб лише де трохи довше забарився, так зараз йому отченаш читає. Він певно при якійсь коханці задержався і тому припізнився.
І так щоднини.
Андрій не міг зрозуміти, що жінці сталося? Таж він все так само поводився, і нічого злого не мав на своїй совісти. Він зразу брав це жартом, опісля виправдувався, уговорював, та це нічого не помагало. Зося зачала від цього, що тепер на вечірки у неї не стало місця. Вона зачинила хату перед дівчатами і молодицями, а раз, як таки посходилися, вона випросила їх за двері досить нечемно. Тепер в їх хаті довгими зимовими вечерами було тихо та пусто. Вона сидить насупившися при якім шитві, а він читає книжку. Часом заговорить до жінки, та вона або буркне йому яке слово, або не відповість нічого, наче не чує. Андрій став шукати розради в книжках, яких достарчав йому його земляк, ровесник, таки заріцький шляхтич, що став учителювати в нормальній школі в місті. Називався Микола Паславський. Вони оба любилися дуже ще як хлопцями були, та пасли коні і корови. Тепер Паславський вже був жонатий і мешкав на передмістю у жінчиній хаті, де Андрій поміщав вже від двох літ свого Дмитруся на кватирі. Зося ще ні разу так не була і Паславської не знала. Вона не хотіла ніде з дому виїздити, хиба часом до Вербинців. Замкнула свою душу перед цілим світом і жила виключно своїми лихими думками...
І так було пересидить мовчки цілий вечір. Андрій хотів жінку розважити цим, що зачинав читати в голос, та вона не хотіла цього слухати, і звичайно тоді найшла собі якесь діло і виходила з хати. Життя Андрія ставало погане, скучне. Колишнє щасливе, веселе життя минуло безслідно.
Він бачив, як живуть його ровесники, котрі перед десяти роками так завидували йому щастя. Вони повертали з війська і поженилися з молодими дівчатами. Тепер вони лише що зачинають жити, у них весна, а він своє кінчить. У його вже пізна осінь. Правда, що вони у світі набідувалися, а йому всьо приходило легко і гараздував у добрі, як пиріг в маслі. За це вони побачили світа, а він цілий час пересидів мов червак в моркві. Тепер вони в раю, а він у пекло западається. Вони живуть собі весело та любо з молодими жінками, а він мучиться з старою сварливою бабою, а за ним копиця дітей бігає.
Андрій став частенько роздумувати над своєю долею, стаз нагадувати свою молодість. А хибаж він був коли молодим? Був сиротою від дитини, відтак дітваком, а відтак заки успів по світу роздивитися, його оженили. Йому здавалося, що він цей цілий десятьлітний промежуток часу від свого сватання переспав у якомусь чарівному сні. А тепер, коли побачив своїх ровесників і до дійсного життя проки-^ нувся, побачив себе дужим і здоровим біля старої поганої сварливої баби, серед дітвори. Чи йому проминула вже половина віку? Ні, у його тепер двай-цять вісім років. Тепер ставати^ йому під вінець, або, що найбільше чотири роки жонатим бути. І яке його життя буде далі? Вічна праця, мука, воркотіння старої злючої заздрісної жінки, крик і писк дітей. І так має бути до смерти. Знова виринало йому в думці питання: на що йому було цього, і хто йому такого пива наварив. Хто його спутав цими важкими кайданами?
Андрій думав над цим серед буденної важкої праці, котра стала для його тепер одинокою розрадою. У ній шукав він забуття і не знаходив його, бо ці думки його ніколи не покидали. Він став судний, хоч придбана за кращих часів усмішка внутрішнього вдоволення і супокою його не покидала, довго не сходила з його лиця. Вона причепилася до його, прилипла мов маска...
Причиною свого нещастя уважав Тучка. Цей глитай мусів і тут заробити і продав його Тачинському за гроші, за срібняки мов Юда. А як він гарно за ці гроші виправдався. Це, каже, для твоєї дочки на посаг. Але не дав ні сотика, бо мовляв: це було призначене для першої твоєї дочки, а що в тебе вродився перший син, а не дочка, то вибачай.— І гроші остали при йому.
Зразу, як жінка зачала вередувати, він почував лише жаль до Тучка, що він його скривдив. Згодом коли його муки більшали і він добре все розважив, зненавидів Тучка із серця і виминав його мов прокаженого. Він нагадав собі прочитану колись казку про це, як свобідну пташку замкнули в золоту клітку, а вона мимо сього банувала, тужила за втраченою свободою. Тепер він порівнював себе до цеї пташки бідної. На що йому того всього? Не краще було погуляти ще кілька літ парубком, роздивитися поміж дівчатами, вибрати собі подругу по серцю, а відтак, пізнавши її добре, одружитися? Бувби нині такий щасливий, як ось його ровесники. Чи треба було йому молоду зелену голову у таке вічне ярмо пхати? Ба коли на його щастя напосілися вороги глитаї. Вони тепер користаються ціною купна за його, а він мучиться, конає і не відомо йому, як довго це конання трівати ме.
Йому тепер нагадалися перестороги старого Дмитра Штокала. Він йому все предсказав наперед, і все так сталося. Тепер би йому треба щирої розумної людини, щоб йому порадила, що робити далі, чи є який вихід? Та старий Дмитро вже від кількох літ спочиває в могилі...
Андрій виминав усюди Тучка, щоб з ним не стрінутись. Йому здавалося, що колиб так Тучка десь стрінув, а ще колиб між ними прийшло до суперечки, тоб його вбив, засудив хочби прийшлося покінчити на шибениці.