— А що на горизонтах?
— Без змін.
— Так, — сказала Майка, — тепер він більше не прийде.
Вона сказала це з явним задоволенням. Очі в неї були веселі та відчайдушні, як і раніше. Я відсьорбнув томатного соку і скосив очі на Вандерхузе. Вандерхузе похмуро їв мій салат. Мені раптом спало на думку: таж наш капітан радий-радесенький, що не він командує в цій компанії.
— Так, — сказав я, — схоже на те, що контакт ти нам зірвала.
— Грішна, — коротко відповіла Майка і знову втупилася у книгу. Тільки вона не читала. Вона чекала продовження.
— Будемо сподіватися, що справи не такі вже й кепські, — сказав Вандерхузе. — Будемо сподіватися, що це просто чергове ускладнення.
— Ви гадаєте, Малюк повернеться? — запитав я.
— Гадаю, так, — сказав Вандерхузе, зітхнувши. — Він надто любить ставити запитання. А тепер у нього з'явилася сила-силенна нових. — Він доїв салат і підвівся. — Піду в рубку, — повідомив він. — Відверто кажучи, це дуже негарна історія. Я розумію тебе, Майко, але жодною мірою не виправдовую. Знаєш, так не чинять…
Майка нічого не відповіла, і Вандерхузе пішов собі, штовхаючи перед собою столик. Як тільки його кроки стихли, я запитав, намагаючись говорити ввічливо, але суворо:
— Ти це зробила навмисно чи випадково?
— А ти як гадаєш? — запитала Майка, втупившись у книжку.
— Комов узяв провину на себе, — сказав я.
— Тобто?
— Лампу-спалах було увімкнено, виявляється, через його необережність.
— Дуже люб'язно, — промовила Майка. Вона поклала книжку і потяглася. — Чудовий жест.
— Це все, що ти можеш мені сказати?
— А що тобі, власне, треба? Щиросерде зізнання? Каяття? Сльози у камізельку?
Я знову відсьорбнув соку. Я стримувався.
— Насамперед я хотів би знати, випадково чи навмисно?
— Навмисно. Щодалі?
— Далі я хотів би знати, для чого ти це зробила?
— Я зробила це для того, щоб раз і назавжди припинити неподобство. Далі?
— Яке неподобство? Що ти маєш на увазі?
— Тому що це було гидко! — сказала Майка з силою. — Тому що це було жорстоко. Тому що я не могла сидіти склавши руки і спостерігати, як паскудна комедія перетворюється на трагедію. — Вона жбурнула книжку. — І нічого блискати на мене очима! І нічого мене захищати! Ох, який він великодушний! Улюбленець доктора Мбоги! Все одно я піду. Піду у школу і навчатиму дітей, щоб вони вчасно хапали за руку всіх цих фанатиків абстрактних ідей і дурнів, які їм підспівують!
Я мав добрий намір витримати ввічливий, коректний тон до кінця. Але тут терпець мій увірвався. У мене взагалі справи з терпцем не дуже.
— Нахабно! — сказав я, не знайшовши слів. — Нахабно поводишся! Нахабно!
Я спробував ще раз відсьорбнути соку, але виявилося, що склянка порожня. Якось непомітно я встиг усе вихлебтати.
— А далі? — запитала Майка, зневажливо усміхаючись.
— Все, — сказав я похмуро, розглядаючи порожню склянку. Дійсно, мені не було чого більше сказати. Я розстріляв увесь свій боєзапас. Імовірно, що я і йшов до Майки не для того, щоб розібратися, а просто щоб облаяти її.
— А якщо все, — сказала Майка, — то йди в рубку і цілуйся зі своїм Комовим. А заразом зі своїм Томом та іншою своєю кібертехнікою. А ми, знаєш, просто люди, і ніщо людське нам не чуже.
Я відсунув склянку і підвівся. Розмовляти більше не було про що. Все було зрозуміло. Був у мене товариш — нема в мене товариша. Ну що ж, якось переб'ємося.
— Смачного, — сказав я і на негнучких ногах попрямував у коридор.
Серце в мене калатало, губи бридко тремтіли. Я зачинився у своїй каюті, завалився на ліжко і вткнувся носом у подушку. В голові у мене в гіркій і бездонній порожнечі кружляли, стикалися і розсипалися несказані слова. По-дурному. По-дурному!.. Ну добре, не подобається тобі ця витівка. Мало що кому не подобається! Зрештою, тебе сюди на запрошували, випадково ти тут опинилася, то вже ж поводься як належить! Бо ж не розумієш ти в контактах нічого, квартир'єр нещасний… Знімай свої паршиві крокі й роби те, що тобі кажуть! Ну що ти тямиш в абстрактних ідеях? І де ти їх узагалі бачила — абстрактні? Адже сьогодні вона абстрактна, а завтра без неї історія зупиниться… Ну, добре, ну, не подобається тобі. Ну, відмовся!.. Адже все так ішло чудово, тільки-тільки з Малюком зійшлися, такий чудовий хлопець, розумаха, з ним гори можна було би перевернути! Ех ти, квартир'єр… Друг, називається… А тепер от ні Малюка, ні друга… І Комов теж хороший: ломиться, як всюдихід, напролом, ні порадиться, ні пояснить нічого до пуття… Ні-і, щоб я ще коли-небудь брав участь у контактах — дідька! Скінчиться весь цей гармидер, негайно подаю заяву у проект "Ковчег-2" — з Вадиком, Танею, з головатою Нінон, урешті-решт. Як звір працюватиму, без балачок, ні на що не відволікаючись. Ніяких контактів!.. Непомітно я заснув і спав так, що тільки друзки летіли, як казав мій прадід. Все-таки за останні дві доби я не проспав і чотирьох годин. Ледве-ледве Вандерхузе мене добудився. Прийшов час заступати на вахту.
— А Майка? — запитав я спросоння, але відразу ж спохопився. Втім, Вандерхузе вдав, що не розчув.
Я прийняв душ, одягся і пішов у рубку. Недавні неприємні відчуття знов оволоділи мною. Не хотілося ні з ким розмовляти, не хотілося нікого бачити. Вандерхузе здав вахту і пішов спати, повідомивши, що довкола корабля нічого не відбувається і що через шість годин мене змінить Комов.
Була рівно двадцять друга година за бортовим часом. На екрані вигравали сполохи над хребтом, дув сильний вітер з океану — рвав у клоччя туманну шапку над гарячою трясовиною, притискав до промерзлого піску голі кущі, жбурляв на пляж клоччя миттєво замерзаючої піни. На посадочній смузі, злегка хилячись назустріч вітру, стовбичив самотній Том. Усі його сигнальні вогні повідомляли, що він у простої, ніяких завдань не має і перебуває в готовності виконати будь-який наказ. Дуже сумний пейзаж. Я ввімкнув зовнішню акустику, десь хвилину послухав ревіння океану, свист і завивання вітру, дрібний стукіт крижаних крапель по обшивці і знову відключився.
Я намагався уявити собі, що зараз робить Малюк, згадав гарячий пористий туман, розмиті згустки світла, а точніше — не світла, звичайно, а тепла, і це рівне сяйво, наповнене кашею дивних звуків, і загадковий стрій відображень, що не були відображеннями… Ну що ж, йому там, напевно, тепло, затишно, звично і є, ой є, про що помислити. Забився, напевно, в який-небудь кам'яний кут і важко переживає образу, якої завдала йому Майка. ("Мам-мо…" — "Так, дзвіночку", — пригадав я.) З точки зору Малюка все це має виглядати вкрай нечесно. Я б на його місці більше сюди ніколи не прийшов… А Комов так зрадів, коли Майка начепила на Малюка свій обруч. "Молодець, Майє, — сказав він. — Це чудовий шанс, я б не ризикнув…" Втім, однаково з цієї ідеї нічого не вийшло б. Усе-таки конструктори ТО багато чого не додумали. Об'єктив, наприклад, треба було зробити стерео… Хоча, звичайно, ТО призначається зовсім для інших цілей… Але дещо підглянути все-таки вдалося. Скажімо, як Малюк летів. Тільки — яким чином летів, чому летів, на чому летів?.. І ця сцена біля розбитого "Пелікана"… Планета невидимок. Так, напевно, цікаві речі можна було б тут побачити, якби Комов дозволив запустити сторожа-розвідника. Може, тепер дозволить? Та й сторожа-розвідника не треба. Для початку просто пройтися локатором-пробником по обрію…