Люто розтираючи замерзлі щоки та ніс, я оглядав у цьому дивному світлі готові фундаменти. Том, який невідступно супроводжував мене, послужливо повідомляв необхідні цифри, а коли сяйво згасало — не менш послужливо вмикав прожектори. І було тихо, як на цвинтарі, тільки порипував у мене під ногами замерзлий пісок. Потім я почув голоси: Майка і Вандерхузе вийшли подихати свіжим повітрям і помилуватись небесною виставою. Майці дуже подобалося північне сяйво — єдине, що їй подобалося на цій планеті. Я був далеченько від корабля, метрів за сто, і не бачив їх, але голоси чув доволі чітко. Втім, спочатку я слухав їх краєм вуха. Майка казала щось про ушкоджені верхівки дерев, а Вандерхузе гудів про ерозію бортової квазіорганіки — очевидно, вони знов обговорювали причини й обставини загибелі "Пелікана".
Було в їхній розмові щось дивне. Повторюю: спочатку я не дуже прислухався і тільки потім зрозумів, у чому справа. Вони розмовляли, немов не слухаючи одне одного. Наприклад, Вандерхузе казав: "Один планетарний двигун у них уцілів, інакше вони просто не зуміли б маневрувати в атмосфері…" А Майка товкла своє: "Ні, Якове, не менш як п'ятнадцять-двадцять років. Погляньте на ці напливи…"
Я спустився в один із фундаментів, щоб оглянути дно, а коли виліз, розмова стала зв'язнішою, проте незрозумілішою. Вони ніби репетирували якусь п'єсу.
— А це ще що таке? — питала Майка.
— Я б сказав, що це іграшка, — відповідав Вандерхузе.
— І я теж так сказала б. Але навіщо?
— Хобі. Нічого дивного, цілком поширене хобі.
Все, це скидалося на те, як ми веселилися на базі, чекаючи формування. Вадим, скажімо, ні сіло ні впало кричав на всю їдальню: "Капітан! Приймаю рішення скинути хвостову частину і йти в підпростір!" — на що який-небудь дотепник озивався: "Ваше рішення схвалюю, капітане! Не забудьте головну частину!" — і так далі.
Утім, ця дивна розмова швидко припинилася. Виразно цмокнула люкова перетинка, і знову запала тиша. Я оглянув останній фундамент, похвалив Тома за хорошу роботу і наказав йому переключити Джека на наступний етап. Спалахи згасли, і в раптовій пітьмі нічого не було видно, крім бортових вогнів моїх кіберів. Відчуваючи, що кінчик мого носа от-от відпаде, я підтюпцем підбіг до корабля, намацав перетинку й заплигнув у кесон. Кесон — це чудово. Це одне з найпрекрасніших приміщень на кораблі, яке дарує тобі солодке відчуття домівки: повернувся додому, в рідне, тепле, захищене, з чужого, крижаного, загрозливого. З пітьми у світло. Я скинув доху і, на ходу крекчучи та розтираючи долоні, рушив до рубки.
Вандерхузе вже сидів там, обкладений своїми папірцями і, скорботно схиливши голову, переписував начисто наступну сторінку висновку. Шифрувальна машинка жваво стрекотіла під його пальцями.
— А мої хлопчики вже скінчили фундамент, — похвалився.
— Угу, — відгукнувся Вандерхузе.
— А що у вас там за іграшки? — запитав я.
— Іграшки… — розгублено повторив Вандерхузе. — Іграшки? — перепитав він, не перестаючи стрекотіти машинкою. — Ах, іграшки… — Він відклав готовий аркуш і взяв інший.
Я трохи зачекав і нагадав:
— Так що це за іграшки?
— Що це за іграшки… — значущим голосом повторив Вандерхузе і, задерши голову, глянув на мене. — Ти так ставиш питання? Це, бачиш… А взагалі, хто його знає, що це за іграшки. Там, на "Пелікані"… Вибач, Стасю, я спочатку закінчу…
Я навшпиньки пройшов до свого пульта, постежив трохи за роботою Джека, котрий почав уже будувати стіни метеостанції, а потім, так само навшпиньки, вийшов із рубки й рушив до Майки.
Все освітлення, яке тільки було в Майчиній каюті, було ввімкнене, а сама вона сиділа по-турецькому на ліжку і теж була зайнята. На столі, на ліжку, на підлозі розстилались простирадла-склейки, карти, крокі[11], розсунені гармошки аерофотографій, начерки і записи, і Майка по черзі все це переглядала, робила якісь позначки, інколи хапалася за лупу, а інколи — за пляшку з соком, що стояла на стільці поруч. Поспостерігавши за нею якийсь час, я вибрав момент, коли пляшка з соком залишила стілець, і всівся на стілець сам, тож коли Майка, не дивлячись, повернула пляшку назад, то поцілила мені прямісінько у простягнену руку.
— Дякую, — сказав я і відсьорбнув.
Майка підвела голову.
— А, це ти? — промовила вона незадоволено. — Тобі чого?
— Просто зайшов, — відповів я добродушно. — Нагулялася?
— І не думала, — заперечила вона, забираючи в мене пляшку. — Сиджу як проклята, вчора ввечері не працювала, назбиралося тут всячини… Яке там гуляння!
Вона повернула мені пляшку, я машинально відсьорбнув, відчуваючи якусь тривогу, і тут з моїх очей ніби полуда спала: Майка була вдягнута по-домашньому, у свою улюблену пухнасту кофту і шорти, на її голові була хустка, і волосся під нею було вологим.
— Ти була в душі? — тупо запитав я.
Вона щось відповіла, та я й так усе зрозумів. Я підвівся. Я акуратно поставив пляшку на стілець. Я пробурмотів щось, не пам'ятаю — що. Якимось чином я опинився у коридорі, потім у своїй каюті, загасив навіщось верхнє світло, увімкнув навіщось нічничок, ліг на ліжко і повернувся обличчям до стіни. Мене знову трусило. Пам'ятаю, в голові моїй крутились якісь уривчасті думки, щось на зразок: "Тепер уже справді все пропало, все дарма, все остаточно і безповоротно". Я спіймав себе на тому, що знову прислухаюся. І я знову щось чув, щось недоладне. Тоді я рвучко піднявся, поліз у нічний столик, узяв пігулку снодійного й поклав під язик. Потім я знову ліг. По стінах тупотіли ящірки, затінена стеля повільно поверталась, нічник то зовсім згасав, то розгорявся нестерпно яскраво, мухи, гинучи, завзято зуділи по кутках. Здається, приходила Майка, дивилась на мене з турботою, чимось укрила і зникла, а потім з'явився Вадик, усівся мені в ногах і сказав сердито: "Чого ти тут вилежуєшся? Ціла комісія тебе чекає, а ти розлігся". — "Та ти голосніше говори, — сказала йому Нінон, — у нього щось із вухами, він не чує". Я зобразив на фізіономії кам'яну міну і сказав, що все це маячня. Я підвівся, і всі разом ми ввійшли в розбитий "Пелікан", уся органіка в ньому розпалась і стояв гострий нашатирний запах, як тоді в коридорі. Та це був не зовсім "Пелікан", скоріше за все це був будмайданчик, копошилися мої хлоп'ята, посадочна смуга дивовижно виблискувала під сонцем, і я все боявся, що Том наїде на дві мумії, які лежали впоперек, тобто це всі думали, що мумії, а насправді то були Комов і Вандерхузе, тільки треба було, щоб цього ніхто не помітив, бо вони розмовляли, а чув їх тільки я. Та від Майки не сховаєшся. "Хіба ви не бачите, що йому погано?" — докірливо сказала вона й поклала мені на рот і на ніс хусточку, змочену в нашатирному спирті. Я мало не задихнувся, затрусив головою і сів на ліжку.