Бачив Тарас, що скрізь тяжко працюють люди, як і в їхньому селі. Стрічались їм пани в розкішних каретах, на баских годованих конях. Замислювався малий Тарас так само, як удома: чому скрізь одні працюють, поневіряються, а інші тільки гуляють, панують та розкошують?
Та під час подорожі дуже радів Тарас, що йде з батьком, з чумаками, так багато бачить навколо, стільки цікавого чує, а головне, ніхто на нього не гримає, не лає так, як мачуха.
Обіцяв батько і другого року взяти Тараса з собою, коли пан його самого з чумаками пошле.
Та не довелось, бо, як писав Тарас потім, —
... Батько, плачучи з дітьми
(А ми малі були і голі),
Не витерпів лихої долі,
Умер на панщині! ..А ми
Розлізлися межи людьми,
Мов мишенята. Я до школи
Носити воду школярам ...
ІІІ
Був У тому селі учителем п'яничка-дяк. Дяки у церкві співали, читали вголос церковні книги, допомагали панам. В ті часи вони бували і учителями в школах.
Після смерті батька Тарас прийшов до учителя-дяка. Сказав йому:
— Все робитиму для вас: воду носитиму, дрова колотиму, в школі прибиратиму, тільки дозвольте жити в школі і вчитись.
Дуже Тарас вчитись хотів.
Дяк погодився. ІДе б пак — даровий наймит! Та більше знущався він з Тараса, ніж учив його.
Завжди голодний, обідраний був Тарас, а п'яний дяк не шкодував для школярів ляпасів та березової каші — себто бив усіх нещадно березовими різками.
Втік від ньогоТарас. Він чув, що в сусідньому селі дяк дуже письменний, живе добре, не те, що цей п'яничка, і до того ж маляр.
— Може, вивчить мене! — подумав Тарас і прийшов до нього. Та новий вчитель наказав одразу Тарасові воду носити з річки аж на гору, де його хата стояла, потім фарбу примусив розтирати, а вчити й не збирався.
Пішов від нього Тарас до третього дяка, теж маляра.
— Вивчіть мене малювати! — попросив хлопець. — Усе вам робитиму, що накажете.
Але той тільки глянув на Тараса і мовив:
— Нічого з тебе не вийде. Ні швець, ні кравець, ні на дуді грець.
Повернувся сумний Тарас у своє село та й пішов у найми.
ІУ
Весь час мріяв Тарас вчитися малювати. Заробить якусь копійку, купить своїм бідним сестричкам Яринці і сліпенькій Марійці цукерку чи бубличок, а собі аркушик грубого сірого паперу. Сховається десь у бур'янах, малює і співає сумні пісні. Дуже хороший був голос у Тараса, і він добре співав.
Через деякий час знову він пішов у інше село ще до одного вчителя, і той погодився взяти його в учні. Треба було тільки дозвіл від пана мати.
Та коли прийшов до панського управителя за дозволом, той залишив хлопця у пана "козачком" — прислужником.
Сидить пан у кріслі, нічого не робить, тільки Тарасові гукає:
— Подай води! Віджени муху! .. Подай люльку! .. Що ти там розспівався? Ану помовч!
Пан багато їздив і скрізь брав з собою Тараса, щоб той йому прислужував у дорозі. Деякий час жив пан у литовському місті Вільнюсі — Вільні, як тоді його називали. Якось поїхав пан зі своєю дружиною на бал, а Тарас сів малювати.
Так захопився, що й не чув, як пан повернувся. Бачить пан Тарас малює. Розлютився і наказав відшмагати хлопця на стайні. А проте вирішив пан, що добре мати свого власного художника.
Незабаром він віддав Тараса вчитися до одного професора малювання.
V
Та недовго провчився Тарас. Пан переїхав до Петербурга. Їхав пан каретою, вся челядь йшла пішки за возами, навантаженими панським добром. А була вже зима. Віхола замітала шляхи, сніг сліпив очі. Чвалав і Тарас у дірявих чоботях ... Потім писав Тарас про цей шлях:
Далекий шлях, пани-брати,
Знаю його, знаю!
Аж на серці похолоне,
Як його згадаю.
Попоміряв і я колись
Щоб його не мірять! ..
Розказав би про те лихо,
Та чи ж то повірять?
... Минав Тарасові вісімнадцятий рік. Почав він просити пана віддати його хоча б у малярську артіль. Пан і віддав Тараса в учні до майстра-маляра. Той маляр хоч славився хорошим майстром, та людиною був жорстокою, скупою. Працювати примушував він свою артіль — хлопців-підмайстрів — цілісінький день, майже без перепочинку. Оздоблювали вони покої, фарбували стіни, стелі. Жили хлопці надголодь, ходили в замурзаних халатах, спали на голих, благеньких матрацах на горищі над квартирою майстра-хазяїна.
У Петербурзі влітку бувають білі ночі — тоді видно, як удень.
От білими ночами став Тарас тікати зі свого горища у великий, гарний сад, який і тепер зветься Літнім. Сяде він там на перекинутому відрі з-під фарби і перемальовує статуї, які стоять у Літньому саду. А то замислиться, замріється, згадає рідну свою Україну, Дніпро, і хочеться йому заспівати про них, про рідних, далеких, нещасних людей. І в голові складались, немов пісні, свої власні вірші.
На тому папері, що він брав для малювання, він почав записувати ці вірші, і один з найперших починався так:
Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.
І блідий місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синім морі,
То виринав, то потопав.
Ще треті півні не співали,
Ніхто ніде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипів.
Якось уночі гуляв у тому саду молодий художник. Побачив він — сидить хлопець, малює. Підійшов, поглянув.
— Дуже добре малюєш! — сказав художник. — Ти вчишся малювати?
— Я працюю в артілі майстра-маляра.
— А звідки ж ти?
— Я з України.
А молодий той художник, Іван Сошенко, і сам був з України.
Він про все розпитав Тараса і вирішив будь-що допомогти йому, бо був доброю, чулою людиною.
УІ
Іван Сошенко, молодий художник, учень Петербурзької академії художеств, розповів своїм товаришам, друзям, учителям – професорам академії, що зустрів надзвичайно талановитого хлопця — Тараса Шевченка. Дуже той хлопець Тарас хоче вчитись, а не може, бо кріпак, панові належить. А пан його людина дарма що багата, а неосвічена, брутальна, пихата.
Учителем Івана Сошенка був славетний російський художник, професор Карл Брюллов. У нього бували інші художники, письменники, музиканти. Вони зацікавились Тарасом Шевченком і вирішили його викупити з неволі. А пан запросив за Тараса великі гроші — дві з половиною тисячі. Де такі гроші взяти? Таких великих грошей ніхто з них не мав, адже вони не багатії були!