Я стіл накривала,
Щоб вам смакувало!
Сюди, сюди,
Спішіть до їди!
І відразу ж двері відчинились, і туди почали входити собаки й кішки — багато-багато кішок і собак. Мук не знав, чи можна і йому прийняти це запрошення. Нарешті він зважився і пішов у будинок.
Якраз перед ним зайшло двоє кошенят, і він вирішив не відставати від них: адже вони, напевне, краще за нього знали, де кухня.
Піднявшись сходами нагору, Мук побачив ту саму жінку, яка виглядала з вікна.
— Чого тобі тут треба? — сердито спитала вона його.
— Ти ж усіх запрошувала на обід,— відповів Мук,— а я дуже голодний, от я й прийшов.
Стара засміялась і сказала:
— Звідки ти взявся, чудний хлопчиську? Усе місто знає, що я варю обід тільки для моїх любих кицьок. А щоб вони не нудьгували, я запрошую до них товариство, яке ти й сам бачив.
Маленький Мук розповів старій, як йому гірко живеться після смерті батька, і попросив нагодувати його разом з кішками.
Стара розчулилась і добре нагодувала Мука. Коли карлик наївся й напився, вона сказала йому:
— Знаєш що, Мук, залишайся в мене служити! Робота легка, і тобі буде добре.
Маленькому Муку сподобався котячий обід, і він погодився. У пані Агавзі (так звали стару) було два котики і чотири кішечки. Кожного ранку Мук повинен був розчісувати їм шерстку і натирати її дорогоцінними мазями. Коли пані виходила з двору, він доглядав їх. За обідом він подавав їм тарілки, а ввечері вкладав їх на шовкові перини і вкривав оксамитовими ковдрами. Крім кицьок, у домі ще жило кілька маленьких собачок. Карлик повинен був і їх доглядати, але з ними було менше клопоту, ніж з кицьками, яких пані Агавзі любила, мов рідних дітей.
Маленький Мук жив у пані Агавзі так само відлюдно, як колись у батька; крім старої, він бачив день у день лише собак і кицьок. Якийсь час йому жилося все ж таки непогано: роботи було небагато, годували його добре, і стара була ним задоволена. Але кицьки згодом розбестились: тільки стара з двору, вони давай гасати, мов шалені, по кімнатах — усе порозкидають, посуд дорогий поб'ють. Та, почувши хазяйчину ходу на сходах, хитрі кицьки миттю кидались на свої перинки і лише хвостиками помахували, наче нічого й не було. Пані Агавзі, побачивши такий розрух у кімнаті, дуже гнівалась і всю вину складала на Мука. І хоч як він виправдувався, вона більше вірила хитрим кицькам, аніж йому.
Маленькому Муку стало тоді дуже сумно. Він зрозумів, що й тут не знайшов свого щастя, і вирішив залишити службу. З першої подорожі він уже знав, як то погано в дорозі без грошей, а пані Агавзі тільки обіцяла платити йому за службу, але не платила. От Мук і вирішив здобути належну йому плату яким-небудь іншим шляхом.
Була в тому будинку одна кімната, яку пані Агавзі завжди замикала. Мук ні разу не бачив, що там усередині, і це його дуже цікавило. Іноді він чув, як стара шаруділа там чимось, і йому спало на думку, що саме в цій кімнаті вона переховує свої скарби.
Якось уранці, коли хазяйка пішла з двору, до Мука підбігла одна з маленьких собачок (цю собачку пані Агавзі чомусь не любила, а карлик жалів і пестив її), ухопила Мука за його широкі шаровари і потягла за собою. Вона привела його до спальні пані Агавзі і зупинилась перед маленькими дверцятами, яких він раніше не помічав. Дверцята були прочинені. Собачка, а за нею і Мук, увійшли в якусь кімнатку. Мук оглядівся — і як же він зрадів, коли побачив, що це та сама кімната, яка так цікавила його!
В кімнаті було повно старого одягу і дивовижного старовинного посуду. Муку особливо сподобався один глечик — кришталевий, з химерними візерунками. Карлик узяв його в руки і почав крутити безліч людей, які поспішали в своїх справах. Насилу продираючись крізь натовп, Мук пішов у якусь тиху вуличку біля площі. Знайшовши там затишний куточок, він сів на лавочку і почав міркувати, де б йому добути хоч трохи грошей. Щоправда, в нього була чарівна паличка, але як довідатись, де саме закопано золото чи срібло? Звичайно, щоб урятуватись від голоду, він міг би показувати себе за гроші, але для цього він був надто гордий.
Раптом Мук згадав, що він уміє швидко бігати. "Може, мої туфлі почнуть заробляти на мене",— подумав він і вирішив найнятися до короля в скороходи. Розпитавши людей, як пройти до королівського палацу, Мук за кілька хвилин був уже там.
Перед двірцевою брамою стояв вартовий. Довідавшись, що карлик хоче стати до короля на службу, він одвів його до наглядача за рабами. Мук низько вклонився наглядачеві й сказав:
— Пане наглядач, я вмію бігати швидше від усякого скорохода. Візьміть мене до короля в гінці.
Наглядач окинув його з ніг до голови зневажливим поглядом і сказав:
— У тебе ніжки тоненькі, як трісочки, і ти хочеш стати королівським скороходом! Ану, геть звідси! Я не для того тут поставлений наглядачем, щоб правити теревені з усяким блазнем.
— Пане наглядач,— сказав Маленький Мук,— давайте вашого найкращого бігуна, і ви побачите, що я пережену його.
Наглядачеві ці слова здалися такими смішними, що він розреготався.
— Ну, гаразд,— сказав він,— випробуємо тебе. Готуйся до змагання.
Він повів Мука на кухню і наказав добре його нагодувати, а сам пішов до короля і розповів йому про дивовижного карлика. Король був у гарному настрої. Він похвалив наглядача за те, що той не прогнав Мука, і звелів йому ввечері влаштувати змагання на лузі біля палацу, щоб усі придворні теж могли побачити. Тоді король розповів своїм принцам і принцесам про цікаве видовище, а ті розказали своїм слугам, і новина швидко облетіла весь палац. Придворні з нетерпінням чекали вечора, і, коли посутеніло, всі, хто тільки міг, помчали на луг подивитися на хвалькуватого карлика.
Коли король з усіма синами й дочками посідали на свої місця, Маленький Мук вийшов насеред лугу і низько вклонився. З усіх боків почувся веселий регіт і вигуки — такий смішний був цей карлик у. своїх широченних шароварах, із кинджалом за поясом і в довгих-предовгих туфлях. Але Маленького Мука цей сміх не збентежив. Він з гордовитим виглядом сперся на паличку і спокійно чекав супротивника.
Наглядач за рабами вибрав з-поміж королівських скороходів найкращого — адже Мук сам так просив! Той вийшов і став поряд з карликом, чекаючи сигналу. І коли нарешті принцеса Амарза махнула своїм шарфом, обидва бігуни зірвалися з місця і, як стріли, пущені з лука, полетіли вперед.