Містер Гобс вибалушився на хлопця, але бачив, що той зовсім не жартує.
– Хто ж твій дідусь? – поспитав врешті крамар.
Седрик сягнув рукою у кишеню й обережно витягнув звідтам шматок паперу, на якому було щось написано його іще невправною рукою.
– Я ніяк не міг запам'ятати, тож записав собі, – мовив хлопчик, а тоді повільно прочитав: – Джон Артур Моліно Ерол, граф Доринкурт. Ось так його звати. А живе він у замку… або у двох чи навіть трьох замках, я думаю. А мій татусь, який помер, був його наймолодшим сином. І я не був би лордом чи графом, якби мій татусь жив. І мій татусь не став би графом, якби не повмирали його брати. Проте всі вони померли, з хлопчиків у родині залишився тільки я – тому мені і доведеться стати графом. Тим-то дідусь і прислав по мене містера Гевішема, аби той доправив мене до Англії.
Містер Гобс усе більше вкривався потом від хвилювання. Він знай витирав чоло і лису маківку хустинкою та лише сапав. До крамаря почало доходити, що тут і справді відбулося щось незвичайне. Проте далі він дивився на хлопчика, що сидів ото перед ним на ящику, заглядав у його дитячі стурбовані оченята –і розумів, що наче ж нічого не змінилося, що його маленький друг виглядає зовсім так само, як учора – милий, веселий і жвавий хлопчина у синьому костюмчику з обрамленим червоною тасьмою комірцем. Отож новина про шляхетне походження Седрика просто спантеличила старого. Зрештою, і як було не розгубитися, коли Седрик розповів йому усе так щиро, чітко і просто, зовсім не здаючи собі справи, яким то поважним він тепер зробився.
– Як… як, ти казав, тепер тебе тре' величати? – перепитав містер Гобс.
– Седрик Ерол, лорд Фонтлерой, – відповів Седрик. – Так мене назвав містер Гевішем. Коли я тільки-но увійшов до кімнати, він оголосив: "А ось і маленький лорд Фонтлерой!"
– А най мене грім поб'є! – вигукнув містер Гобс.
Містер Гобс завжди так казав, коли був сильно чимось здивований або захоплений. Справді, зараз чоловік просто не здатний був якось інакше висловити те, що відчував.
Седрик також відчув: це найбільше виражало те, що з ним ото трапилося. Він дуже любив і поважав містера Гобса, цінував його погляди й зауваження. Хлопчик іще не мав досить досвіду, аби зрозуміти, що містер Гобс часом поводився не надто стримано. Ясна річ, Седрик бачив, що містер Гобс зовсім інакший, ніж його матуся. Але ж його матуся – жінка, отож хлопчик собі гадав, що ота різниця саме тим і пояснюється.
Седрик із сумом споглянув на містера Гобса.
– До Англії далеко, правда ж? – спитав він.
– Тре' перетнути Атлантичний океан, – хитнув головою містер Гобс.
– З того всього це і є найгірше, – мовив Седрик.
Певно, ми довго не зможемо бачитися. Мені аж не хочеться про це думати, містере Гобсе.
– Мушу розлучитися зі своїм найліпшим другом, – похитав головою бакалійник.
– Так, ми дружимо з вами вже багато років, – відказав Седрик.
– Від твого народження, – потвердив містер Гобс. – Тобі було допіру яких шість тижнів, коли тебе вперше ото вивезли на прогульку по нашій вулиці.
– Ох, – зітхнув Седрик, – мені і на думку не спадає.
– Ох, – зітхнув Седрик, – мені і на думку не спадало, що доведеться ото стати колись графом.
– Гадаєш, нема можливості! відмовитися? – поспитав містер Гобс.
– Боюся, що ні, – відказав Седрик. – Мама казала, що татусь дуже бажав би, аби я став графом. Та якщо я вже мушу ним бути, то мені залишається хіба одне: спробую бути добрим графом. Бо зовсім не хочу стати тираном. І якщо колись знову почнеться війна з Америкою, то я спробую її зупинити.
Седрик довго і дуже серйозно розмовляв із містером Гобсом. Подолавши своє замішання, бакалійник уже не виявляв жодної ворожости щодо графів, як того очікував хлопчик; навпаки, чоловік намагався знайтися у новій ситуації, отож ставив своєму гостеві чимало запитань. Оскільки Седрик також іще не все знав, то сам намагався якось собі усе це пояснити. Скажімо, на все, що стосувалося графів, маркізів, лордів та їхніх маєтків, хлопчик знаходив доволі слушні й логічні пояснення. Мабуть, містер Гевішем неабияк здивувався би, якби почув зараз юного лорда Фонтлероя.
Проте містер Гевішем і так мав з чого дивуватися. Річ у тім, що адвокат усе своє життя провів в Англії, тому йому годі було призвичаїтися до американців та їхніх звичаїв. Прецінь містер Гевішем ось уже майже сорок років був пов'язаний з родиною графа Доринкурта – він геть усе знав про великі маєтки графа, його неймовірне багатство та важливе становище у суспільстві. І зараз адвокат пильно придивлявся до цього хлопчика – бо ж саме йому, майбутньому графу Доринкурту, випало згодом стати володарем і господарем усіх отих маєтків. Адвокатові добре пам'ятав, якого розчарування зазнав старий граф від своїх старших синів, а також що одруження капітана Седрика з американкою викликало нестямний гнів вельможного батька. Містер Гевішем знав: граф і досі ненавидить цю лагідну тендітну жінку, вдову по його наймолодшому синові. Коли граф лишень про неї згадував, то на її адресу звучали хіба їдкі ущипливі закиди, які зводилися до того, що ця проста американка навмисне заманила його сина, хитрощами змусила його одружитися, бо знала, що його батько – англійський граф.
Тут адвокат радше поділяв погляди свого господаря. За ціле життя містеру Гевішему довелося побачити предосить себелюбців, які тільки і думали про власну вигоду. Про американців адвокат також був не надто високої думки. А коли його екіпаж повернув на убогу вуличку й зупинився перед оцим скромним будиночком, чоловік був неабияк вражений. Справді, прикро навіть подумати, що майбутній власник Доринкуртського замку, Віндгемської фортеці, Чорлворту та інших маєтків – прийшов на світ і виховувався у такому скромному будиночку. На вулиці, де за єдину прикмету правила хіба бакалійна крамничка на розі – і все. Тепер йому тим більше хотілося побачити хлопчика – і його матір. Водночас у глибині душі містер Гевішем навіть трохи боявся цієї зустрічі. Подумати лишень: йому, поважному адвокатові, який упродовж стількох років захищав інтереси вельможної родини Доринкуртів – доведеться мати справу з якось корисливою простачкою, у якої, певно, нема ані дрібки пошани до країни її покійного чоловіка та його шляхетного імени. Сам містер Гевішем глибоко шанував цей старовинний рід, хоча сам до нього не належав. Проте він був відданий своїй справі, любив її. Зрештою, окрім роботи, адвоката мало що обходило у житті.