– Але можете мені повірити, місіс Дженіфер, та дитина нічого не боїться, – розповідала місіс Дібл. – То мені містер Томас так сказав. Ото сидів собі, і приязно усміхався, і розмовляв собі з його світлістю – нібито вони давні друзі. А граф аж сам був спантеличений – ото тільки позирав з-під своїх кошлатих брів і слухав, що йому розповідав внук.
– Знаєте, місіс Бейте, містер Томас каже, що хоча вдача нашого господаря не з медом – все одно, у глибині душі він пишається тим, що його внук такий милий і так гарно вихований. Як каже містер Томас, ліпшого годі й бажати.
А далі ішла історія Гіґінса. Превелебний містер Мордонт розповів її спершу у себе вдома за обідом, а далі від його слуг ця історія миттю поширилася по всій околиці.
Отож коли Гіґінс приїхав до міста (а було то саме у ярмарковий день), на нього, як, зрештою, і на містера Ньюіка, звідусіль посипалися питання, як і що. І тоді містер Ньюік двом чи трьом цікавим, які допали його, замість відповіді просто показав листа із підписом: "Фонтлерой".
Отож фермерським дружинам за чаюванням або під час візитів до крамнички не бракувало тем для бесід – про все-все було переговорено не один раз. А у неділю все жіноцтво рушило до церкви – хто пішо, хто на двоколках, якими правили їхні чоловіки, бо усім-усім було цікаво подивитися на юного лорда Фонтлероя, який із часом успадкує всі ці багатства і маєтності.
Граф узагалі-то не мав звички ходити до церкви, однак у цю неділю вирішив приїхати на службу. Річ у тім, що граф хотів показатися перед всіма з лордом Фонтлероєм – з височенної почесної лавки, що належала їхньому роду уже багато століть, їх буде чудово усім видно.
Тим часом на церковному подвір'ї зібралося багацько цікавих. За огорожею також стояло чимало. І біля брами, і на сходах люди громадилися групками, перепитуючи одне в одного, буде старий граф чи ні. Й ось у самісінький розпал тих бесід якась добродушна парохіянка зворушено вигукнула:
– Ой, подивіться – то мусить бути його матінка. Яка вона мила! І ще така молоденька!
Всі обернулися. По доріжці ішла струнка жінка, вбрана у чорне. Ось вона відкинула вуаль – і людям відкрилося вродливе личко, обрамлене м'яким, наче у дитини, русявим волоссям, що вибивалося з-під вдовиного чіпця.
Жінка не звертала найменшої уваги на людей, що ото зібралися на церковному подвір'ї – усі її думки були коло Седрика. Вона згадувала, як він приїздив її навідати, як тішився своїм поні, а вчора уже навіть під'їхав на ньому верхи просто до дверей її будиночка. Седрик сидів у сідлі, випрямивши спину, й увесь сяяв від гордощів та втіхи. Проте далі жінка відчула, що опинилася у центрі уваги, бо ж її поява справила на усіх, хто ото зібрався на церковному подвір'ї, неабияке враження. Найперше, що вона завважила – це стареньку пані у червоній накидці, яка схилилася перед нею у реверансі. Далі ще одна жінка так само привітала її, а тоді ще й проказала зичливо: "Най Господь вас благословить, пані!" Тоді ще один чоловік, попри якого вона саме переходила, також уклонився їй, знявши капелюха. У перші хвилини місіс Ерол не розуміла, що діється, а тоді збагнула: в її особі так поштиво вітають матір маленького лорда Фонтлероя. При цій думці її обличчя зайшлося рум'янцем. Вона зніяковіло усміхнулася, присіла у поклоні і вимовила зворушено, звертаючись до жінки, котра її поблагословила: "Дякую вам!" Для неї, котра усе своє життя прожила в американському місті, де завжди панував гамір і поспіх, ця увага була чимось цілком новим, тим-то спершу викликала замішання. Зрештою, доброзичливість і привітність, що віяла від усіх цих людей, її неабияк зворушила. Ледве місіс Ерол проминула камінний портал та увійшла до церкви, як відбулося те, чого всі так чекали. На доріжці, що вела до церкви, появилася карета із Доринкуртського замку, запряжена доглянутими породистими кіньми, з високими лакеями, вдягнутими у розкішні лівреї.
– Їдуть! їдуть! – прокотилося гурмою.
Карета зупинилася. Томас зійшов сам, відчинив дверцята – і з карети вистрибнув маленький золотоволосий хлопчик у чорному оксамитовому костюмчику.
Годі й казати, всі, хто зібралися ото під церквою, прикипіли до нього очима.
– Викапаний капітан! – говорили ті, котрі пам'ятали його батька. – Ну як дві краплі води, присягаю!
Хлопчик стояв, увесь залитий сонячним промінням, і зі щирим співчуттям дивився, як Томас допомагає графові вийти з карети. А тоді відразу кинувся на поміч, узявши діда попід руку і з готовністю підставивши йому своє плече, немовби сам був чолов'ягою футів на сім, не менше. Усі, хто спостерігали цю сцену, добре бачили: хоча у них граф Доринкурт завжди викликав хіба страх, та на його внука це явно не поширювалося.
А далі пролунало:
– Зіпріться на мене. Всі так раді вас бачити! Здається, вас тут добре знають, – говорив хлопчик.
– Зніми шапку, Фонтлерою, – проказав граф. – Це тебе вітають.
– Мене?! – вигукнув Фонтлерой. Він умить зірвав з голови шапчину і його золоті кучері розсипались по чолі. Його очі, у першу мить трішки розгублені, далі аж засяяли від радощів, він обводив усіх поглядом і намагався усім вклонитися.
– Най Господь тримає вас у своїй опіці, ваша світлосте! – вимовила літня жінка у червоній накидці, вклоняючись йому. – Многая літа вам!
– Дякую, мем, – ґречно відповів Фонтлерой.
Далі Седрик з графом увійшли до церкви. Поки вони крокували до квадратної лави з червоними подушками, відгородженої добротним оксамитом, ціла церква проводжала їх поглядами. Щойно Фонтлерой вмостився поміж тими подушками, як йому довелося зробити відразу два відкриття. По-перше, буквально навпроти сиділа його матуся й усміхалася до нього! По-друге, збоку, під стіною, один навпроти одного, стояли навколішках дві камінні фігури з молитовниками в руках. Вбрані вони були у якісь незвичні старовинні шати. Трохи вище на стіні виднілася таблиця з написом. Літери на ній також мали дещо чудернацьку форму, та ще деякі слова писалися дещо інакше:
"У місці сім спочиваєть прах Ґреґорі Артура, Графа Доринкуртського, та жони єго, Елісон Гілдеґард".
– Можна вас щось спитати? – тихенько прошепотів Фонтлерой, бо його взяла цікавість.