– Свято? – весело вигукнув містер Гевішем.
– Ніби то республіканський з'їзд, – пояснив Седрик, щораз більше захоплюючись. – Ми візьмемо смолоскипи, всі будуть в одностроях… І я, звісно, теж. І вишикуємось і будемо маршувати. Ось що я бажав би для себе, якби став багатим.
Тут прочинилися двері і до кімнати увійшла місіс Ерол.
– Даруйте, що мусила залишити вас аж на стільки, – звернулася вона до містера Гевішема, – але до мене прийшла одна жінка. Бідолаха, у неї такий клопіт…
– Цей юний джентльмен розповідав мені про своїх друзів. А ще – ділився, що він для них зробив би, якби став багатим, – повідомив містер Гевішем.
– Ото Бриджит якраз теж належить до його друзів, – хитнула головою місіс Ерол. – Це вона прийшла до мене і ми якраз розмовляли на кухні. У неї біда: чоловік заслаб на ревматизм. Має гарячку.
Седрик миттю зіслизнув з крісла.
– Біжу до неї. Хочу її побачити і розпитати, що там з чоловіком, – вимовив по дорозі. – Він добрий. Якось ото витесав мені дерев'яного меча. Він на всі руки майстер, справді.
І хлопчик вибіг з кімнати. Містер Гевішем також підвівся. Здавалося, він хоче щось сказати, але не знає, як почати.
Він іще повагався якусь мить, а тоді вимовив, дивлячись на місіс Ерол:
– Перед від'їздом із Доринкуртського замку я бачився з графом. І він дав мені певні вказівки. Граф хотів, аби його внук радо чекав на від'їзд до Англії і щоб його подальше життя там, а також майбутня зустріч з дідусем, викликали у нього лише приємні сподівання. Отож граф сказав, що я повинен дати можливість юному лорду пізнати, наскільки зміниться його життя, коли у нього буде багато грошей – скільки розмаїтих речей, про які так мріють діти, можна за них купити, і скільки втіхи вони можуть принести. Тому коли наш юний лорд висловить якесь бажання, я повинен його виконати – при цьому повідомивши, що виконую вказівку його дідуся. Я розумію, що граф не сподівався від свого внука того, що він мені ото висловив., проте якщо лорду Фонтлерою справить приємність допомогти цій бідній жінці, то я певен: граф був би невдоволений, якби я не виконав бажання лорда Фонтлероя.
Ось уже вдруге адвокат не зовсім точно передавав слова графа. Бо насправді його господар сказав таке:
– Нехай хлопчик зрозуміє, що я можу дати йому все, чого він тільки забажає. Хай знає, що то значить бути внуком графа Доринкурта. Купуйте йому все, що він скаже, давайте йому гроші на кишенькові витрати – але обов'язково кажіть, що це все від дідуся, що це мій подарунок.
Граф Доринкурт, зрозуміло, керувався далеко не найблагороднішими мотивами. Мабуть, якби у маленького лорда Фонтлероя було не таке добре і щире серце, то усе це могло б неабияк йому зашкодити. А мати Седрика була настільки гідною і шляхетною жінкою, що навіть запідозрити чогось такого не могла. Вона ж бо гадала собі, що самотній, нещасний старий граф, втративши своїх синів, бажає зробити добро для її маленького хлопчика, здобувши його любов і довіру, їй також було приємно, що Седрик тепер зможе допомогти Бриджит. Зрештою, місіс Ерол і сама чулася втішеною, що першим наслідком цієї дивної новини, яка звалилася на їхню голову (що її син має успадкувати графський титул), стане допомога людині, яка справді тієї допомоги потребувала. Її вродливе лице зашарілося від зворушення.
– Ох, граф такий добрий, – вимовила вона. – Седрик дуже втішиться! Він так любить Бриджит і Майкла. Вони справді гідні люди. Мені завжди було прикро, що не можу допомогти їм більше. Коли Майкл здоровий, то з нього чудовий робітник, проте він уже довший час слабує, йому потрібні ліки – а на це треба грошей. І ще: тепла одіж і добре харчування. Майкл і Бриджит не змарнують того, що отримають у поміч.
Містер Гевішем сягнув рукою до нагрудної кишені і витягнув великий гаманець. У цю мить на його обличчі з'явився дещо заклопотаний вираз. Річ у тім, що він спробував собі уявити, що скаже суворий, себелюбний і пихатий граф Доринкурт, коли довідається про перше бажання свого внука, яке довелося задовольнити… Справді, цікаво…
– Не знаю, чи ви усвідомлюєте, – почав він, – але граф Доринкурт таки дуже багатий. Він може задовольнити будь-яку примху. Гадаю, йому буде приємно довідатися, що бажання лорда Фонтлероя виконано… хоч би яким дивним воно видавалося. Отож якщо ви зараз покличете сюди його високість, то я передам йому для цих людей п'ять фунтів… якщо дозволите.
– Двадцять п'ять доларів! – вигукнула місіс Ерол. – Та для них то цілий маєток. Не можу повірити, що це правда…
– Звісно, правда, – потвердив містер Гевішем, стримано усміхнувшись. – У житті вашого сина наступила величезна переміна. У його руках буде зосереджена неабияка влада.
– О Господи! – вигукнула мати. – Він іще такий маленький… мій хлопчик… Як мені навчити його правильно з нею обходитися? Мене аж страх збирає… Мій любий маленький Седрик!
Адвокат прокашлявся. Розчулення і тривога, які світилися у її лагідних карих очах, зворушили його зачерствіле серце.
– Гадаю, мадам, – звернувся він до неї, – наскільки можу судити з тієї розмови, яку мав нині зранку з лордом Фонтлероєм… майбутній граф Доринкурт думатиме не лише про себе, але і про інших. Він іще дитина, але, мені здається, на нього можна покластися.
Після цих слів мати пішла за Седриком, щоб привести його до вітальні. Містер Гевішем іще почув, як вони розмовляли, підходячи до дверей.
– У нього гострий напад ревматизму, – повідомляв Седрик. – Це найгірша форма тієї хвороби. А він іще переймається, що за житло не заплачено – і від того йому стає хіба гірше, каже Бриджит. А Пет, їхній син, міг би працювати у крамниці, якби мав у що вдягтися.
Седрик увійшов до кімнати. Було видно, як сильно він стурбований. Хлопчик страшенно шкодував Бриджит – це було написано на його обличчі.
– Матуся казала, що ви мене кличете, – мовив він. – А я саме розмовляв із Бриджит.
Містер Гевішем подивився на хлопчика – і на якусь мить завагався. Справді, як казала його мати, Седрик був іще такий маленький…
– Граф Доринкурт… – почав було він і нерішуче глянув на місіс Ерол.
А та несподівано присіла поруч із юним лордом Фонтлероєм і ніжно його обняла.