— Маленький Бобер! Сину мій! Я зібрався був підказати тобі, та потім вирішив: "Ні, нехай краще сам докопається. Ніщо так не загартовує людину, як боротьба за юних років. Не слід його у все тицяти носом", сказав я і так зробив.
Сем поблажливо ляснув по голові Другого Вождя і схвально кивнув. Звичайно, він гірше за Яна розбирався в слідах, але не переставав теревенити:
— Маленький Бобер! Ти майстер розгадувати сліди. Ух, молодець! По них ти можеш розказати все, що творилося навіть уночі. Вах! Просто герой! Ти можеш бути розвідником у нашому племені. І все ж таки тобі не вистачає клею в голові. Бачиш, у наших мисливських володіннях є лише одне місце, де можна помітити сліди, — це тут, на грузькому березі; по всіх же інших місцях — каміння або трава. Так от, коли б я був слідопитом, я зробив би щось таке, на чому б кожна жива істота залишала свої сліди. Я обладнав би такі місцинки, де ніхто не пройшов би, не залишивши для нас свого підпису. Я поробив би їх на початку й у кінці стежки, а також по обох берегах річки.
— Чудово, Сем! І як я до цього не додумався!
— Сину мій! Думає Великий Вождь. А вам — тобі, Маленький Бобер, і тобі, Зелененька Гілочко, — належить працювати.
Проте він взявся за справу разом з Яном, а Гілка побрів слідом за ними, лиш злегка припадаючи на ногу. З обох кінців стежки хлоп'ята розчистили від сушняку та різного сміття простір футів у двадцять і покрили його на три-чотири дюйми грузьким чорним мулом. Вони розчистили також береги струмка в чотирьох місцях: у двох, де він ховався в ліс, та ще у двох, де він заходив у володіння Бернса. Так були створені "грязьові альбоми".
— Тепер, — сказав Сем, — у нас буде "книга відвідувачів" на зразок тієї, яку завели дев’ять пихатих товстух Філя Лірі, коли їх батько поставив цегляний будинок. Кожен, хто до них приходить, може занести туди своє ім’я та залишити згадку про "цей щасливий, приємний, незабутній візит", — звісно, коли вміє писати. Та наші гості переплюнуть їхніх, бо в нас може писати кожен, у кого є ноги.
— Просто дивно, як я до цього не додумався, — ніяк не міг заспокоїтись Ян. — Але ти забув ще про одне, — звернувся він до Сема. — Потрібен такий самий альбом і навколо нашої тіпі.
Зробити це було не важко, бо поверхня тут була рівна й чиста. Гай навіть забув кульгати й завзято допомагав виносити попіл та пісок з ями посеред намету, що називалася "вогнищем". Потім він розсміявся і тупнув своєю широкою босою ступнею по сторінці "альбомам, залишивши на ній досить цікавий слід.
— Це голий слід, — сказав Сем.
— Ану, перемалюй його, — пропищав Гілка.
— А що ж, і перемалюю, — відповів Ян і витяг з кишені записну книжечку.
— Його не можна перемалювати в справжню величину, — зауважив Сем, кинувши погляд на маленький блокнот Яна,
Коли малюнок було закінчено, Сем сказав:
— Тепер я роззуюсь і покажу вам людський слід.
Він теж залишив відбиток ноги у блокноті художника, а трохи згодом Ян приєднав і свій. Всі три сліди були зовсім різні.
— На мою думку, непогано було б помічати відстань від пальців одного відбитка до пальців слідуючого. Тоді знатимеш довжину кроку.
Сем знову дав Яну добру пораду. Відтоді Ян почав вимірювати відстань між цими двома точками, й нотатки в нього виходили набагато точнішими.
— Як? Ви тут ночуєте? — здивовано промовив Гай, побачивши в тіпі ліжко, каструлі та сковороди.
— Авжеж!
— Я теж хочу до вас. Мама відпустить мене, ось тільки б тато…
— Тато, тато! Скажи своєму татові, що ми тебе не приймаємо, і він дозволить. Або ще краще, скажи, що старий Рафтен потав тебе в шию з своєї землі, і він сам тебе сюди приведе.
— На цьому ліжку вистачить місця й для трьох, — зауважив Третій Воєнний Вождь.
— Е, ні, на це не розраховуй, — попередив Дятел. — Ми — проти, бо Третій Вождь одержав у школі перший приз за свою неохайність. Постав собі окреме ліжко — по той бік вогнища.
— Я не вмію.
— Ми навчимо, тільки раніше збігай додому за ковдрою та харчами.
Хлопчики змайстрували друге ліжко, а Гай усе ще не йшов додому. Він добре знав (та й хлопці про це догадувались), що вдруге сьогодні йому не пощастить вибратись на бівуак. Після заходу сонця Гай знову обмотав ганчір'ям ногу й пошкутильгав до своєї садиби, мляво промовивши:
— Я зараз повернусь.
Та Ян і Сем чудово розуміли, то цього не станеться.
Повечерявши, друзі посідали біля вогню й почали гадати, чи повторяться знову нічні страхи. Десь на деревах "ухнула" сова. В її крикові було щось приємне, романтичне. Хлопчики не шкодували хмизу до десятої години, а потім стомились і полягали, з рішучим наміром більше не лякатись. Та не встигли вони скліпити очей, як у лісі, десь зовсім близько від них, щось жахливо завило, "мов зголоднілий вовк", і враз почулись одчайдушні людські зойки. Хлоп’ята злякано посхоплювалися з ліжка. Біля їхнього житла неначе точився справжній бій, раз у раз лунав переляканий голос: "ой, ой, ой, Сем!", хтось ломився у двері. Вони з тріском розчинились, і в тіпі влетів захеканий Гай. На ньому лиця не було. Коли запалили вогонь, Гілка трохи отямився і розповів, що тато відіслав його спати, одначе, коли все в домі затихло, він згріб жужмом постільну білизну та ковдру і вислизнув у вікно. Вже підійшовши зовсім близько до бівуаку, він вирішив полякати хлопців і завив вовком. Та коли у відповідь з дерев пролунало страхітливе виття, Гай сам перелякався мало не до смерті. Кинувши на землю своє манаття, Воєнний Вождь чкурнув шодуху до тіпі з криками про допомогу.
Хлопчики взяли смолоскипи і з острахом в душі пішли розшукувати загублену ковдру та простирадла. Нарешті Гаю було послано, і за годину всі троє вже спали.
Вранці Сем підхопився першим і вискочив з тіпі розім’ятись. Дійшовши до стежки, що вела додому, він раптом закричав:
— Ян, а йди-но сюди!
— Ти мене гукаєш? — спитав Маленький Бобер з неабиякою поважністю.
— Тебе, Великий Вождь! Мерщій гайда сюди! Я зробив відкриття. Можеш пізнати, хто провідував нас уночі, поки ми спали?
І він показав на "книгу відвідувачів".
— Недаремно я чистив щотижня їхнє взуття сажею з денця горщиків! Тепер мені ясно, що один слід тут від татових черевиків, а другий — від маминих. Але погляньмо, чи далеко вони йдуть? Треба спершу подивитись біля тіпі.