"Ведмідь!" майнула думка, але в наступну мить він зрозумів, що то сухе листя скочується по брезенту. Трохи перегодом Ян прокинувся знову, почувши у себе під боком "дряп, дряп, дряп". Він мовчки прислухався. Ні, це вже не листя, це жива істота! Ага, ну звісно, це ж… миша!
Ян з усієї сили почав ляскати по брезенту та свистіти, аж поки прогнав її. Та раптом з верховіття дерев знову розляглося те дивне моторошне виття. У Яна волосся стало дибом. Він простягнув руку і поворушив у багатті, щоб воно розгорілося полум’ям. Довкола запала тиша, і хлопець задрімав на хвильку. Та тут його розбудило щось зловісно-тривожне. Ян підхопився й побачив, що Сем сидить на ліжку й до чогось напружено прислухається.
— Що таке, Сем? — прошепотів Ян.
— Не знаю. Де сокира?
— Ось.
— Я покладу її біля себе, а ти візьми другу, маленьку.
Нарешті хлоп’ята знесилились і міцно поснули. Розбудило їх сонце, що підбилося вже височенько і крізь брезент заливало тіпі цілими потоками світла.
— Дятле! Дятле! Годі спати! Прокидайся! Вставай! Агу-у-у! Гу-гу-у-у! Сюр-рррр! — верещав Ян у вухо своєму другові.
Сем прочумався не одразу, але згадавши, де він, протягом сказав:
— Ти і вставай. Сьогодні тобі куховарити, а я снідатиму в ліжку. Здається, в мене знову зламалось коліно.
— Ну годі, вставай! Ходім викупаємось перед сніданком.
— Красненько дякую, мені не до цього. Та й холодно ще купатися, вогко.
Ранок був ясний і свіжий. В лісі щебетали пташки.
Коли Ян зліз з постелі й узявся за приготування сніданку, йому навіть дивно стало, чому це звечора було так моторошно. Зараз це здавалося просто незрозумілим. Хлопцеві навіть кортіло почути оте страшне виття на верхівках дерев, щоб дізнатись про його походження.
Серед попелу ще тліли жаринки, й за кілька хвилин у тіпі яскраве запалахкотів вогонь, в каструлі закипіла вода для кави, а на сковорідці весело зашкварчала шинка, приємно лоскочучи ніздрі та розпалюючи апетит.
Сем, вилежуючись в ліжку, стежив за товаришем і час від часу кидав зауваження.
— Ти можеш бути чудовим кухарем, — сказав він, — але на паливі не розумієшся анітрохи. Поглянь, що в тебе робиться!
Величезні іскри вилітали з вогнища і сипались на постіль та па покриття тіпі.
— А що я можу зробити?
— Ставлю кращу татову корову проти твого складаного ножа, що ти поклав у вогонь в’яз або ж болиголов.
— Диви, таки вгадав, — трохи розгублено признався Ян.
— Синку мій! — промовив Великий Вождь Дятел. — У тіні іскри не дозволяються. Береза, клей, горішина, ясен ніколи не дають іскор. Соснове гілля та коріння — так само, але вони страшенно димлять, як… як… тобі вже відомо. Болиголов, в’яз, каштан і кедр дуже сиплять іскрами й через те не годяться для вогнища в тіпі. Індієць не виносить багаття, яке шипить та стріляє. Ворог може почути і… і… зрештою, вся постіль може згоріти.
— Зрозуміло, дідусю, — відповів куховар, у думці занотовуючи все сказане Семом.
— А тепер — геть з ліжка, чуєш! — закричав він грізним голосом і схопив відро з водою.
— Великий Вождь Дятел на смерть перелякався б, коли б Великий Вождь Кашовар мав окрему постіль. А так він просто зневажливо посміхається, — гордовито відповів Сем.
Та бачачи, що сніданок готовий, він через кілька хвилин все ж таки виліз з-під ковдри.
Кава подіяла, мов життєдайний елексир, — настрій у друзів піднявся, і ще раніше, ніж вони кінчили снідати, важко вже було б де знайти таких веселих і таких життєрадісних лісовиків. Навіть таємничі нічні страхи зробилися для них тепер джерелом пустотливих розваг.
III
КУЛЬГАВИЙ ВОЇН ТА "ГРЯЗЬОВІ АЛЬБОМИ"
— Послухай, Сем, а як з Гаєм? Візьмемо його до себе?
— Про це я й думав. У школі чи в якомусь іншому місці я б не став водитися з таким шалапутом. Але в лісі робишся добрішим… Та втрьох і краще, ніж удвох. До того ж ми уже прийняли його в наше плем’я.
— В тім-то й річ. Давай гукнемо його.
Хлоп’ята загаласували, починаючи кожен свій викрик нормальним голосом і закінчуючи його пронизливим верещанням. Це був умовний "клич", на який Гай виростав, мов з-під землі, коли в нього не було термінової роботи і коли "татунь" не "тинявся" десь поблизу, щоб перешкодити його втечі до індійців. Гай скоро з’явився, розмахуючи гілкою на знак того, що він іде як друг.
Та йшов молодий вождь дуже повільно, і хлопчики звернули увагу на те, що він надміру кульгає і спирається на ціпок. Він ішов, як завжди, босий, але ліва нога в нього була обмотана цілою купою ганчір’я.
— Егей, Гілко! Що трапилось?
— Упав. Тато вигадав, що я не працював, а цілий день верхи гасав на лопаті. Він замірився на мене, а я поспішив кинутись йому під ноги. От він і цюкнув мене лопатою по нозі. Ну й заревів же я! Ви й то, мабуть, чули.
— Атож, — відповів Сем. — Коли це сталося?
— Вчора, приблизно о четвертій.
— Ну точно! Ми чули страшний рев. А Ян ще каже: "Нібито обідній поїзд запізнився". А я йому: "Який там поїзд! Це Гаю Бернсу березової каші підсипають".
— Зараз я вже видужую, — сказав Воєнний Вождь Гілка й розмотав ногу, на якій виявилась така нікчемна подряпина, що коли б він її дістав під час гри в м’яча, то не звернув би навіть уваги. Він дуже ретельно згорнув ганчір’я, негайно перестав кульгати й весело поринув у табірне життя.
Хлоп’ята на власні очі побачили, як добре рано встати. Майже на кожному дереві стрибали білочки й усюди виднілися птахи. А коли вони прибігли на загату, там дика качка, плеснувши по воді, просвистіла крилами в повітрі.
— Що ти знайшов? — гукнув Сем до Яна, який уважно щось розглядав на березі ставу.
Ян не відповів. Сем підійшов до нього й побачив, що той вивчає якийсь слід на вогкій глині. Ян навіть спробував перемалювати його у свій блокнот.
— Чий це слід? — поцікавився Сем.
— Не знаю. Для ондатри надто широкий, для кішки — дуже довгі пазури, для єнота — замалий, для зидри — багато пальців.
— Чи не був то якийсь вовкулака?
Ян розсміявся.
— А ти не смійся, — врочисто промовив Сем. — Ще, чого доброго, заплачеш, коли він увійде в тіпі та засюрчить у свищик на кінці свого хвоста. Тоді либонь зарепетуєш: "Ой, Сем, де сокира?!"
— А знаєш, чиї це сліди? — сказав Ян, пускаючи повз вуха всі ті страхіття, що про них просторікував Сем. — Тхорячі!