Маленькі дикуни

Страница 9 из 82

Эрнест Сетон-Томпсон

Повітря в кімнаті було затхле, як у монастирі, бо вона ніколи не провітрювалася, за винятком недільних днів та під час відвідин батюшки, які, по суті, являли собою додаткові неділі. Обидва підсліпуваті віконця завжди були наглухо зачинені зеленими віконницями й запнуті ситцьовими занавісками. Це було щось зовсім відокремлене від решти будинку — ніби "кімната родинних духів", мешкання страхіть, яких і не хотілось бачити частіше, як раз на тиждень.

Проте в цій кімнаті існувала принаймні одна цікава річ, яка швидко зблизила Сема і Яна, — колекція пташиних яєчок. Яєчка без розбору були складені під скло у стару коробку з-під галстуків, до половини наповнену висівками. Жодне з них не мало ярлика і не було навіть як слід вичищене. Справжній колекціонер відмовився б від них після першого ж погляду. Але в даному випадку вони зробили чудо, ніби два американці, переодягнені один китайцем, а другий негром, випадково зустрілися в Гренландії, й раптом один подав іншому знак таємного братства, до якого вони обидва належали.

— Ти збираєш яйця? — спитав Ян з гарячою цікавістю, яка в ньому зненацька прокинулась, незважаючи на гнітючу атмосферу "вітальні".

— Авжеж, — відповів Сем. — У мене б їх було ще більше, але тато говорить, що цього не слід робити, бо птахи корисні для ферми.

— А ти знаєш їх назви?

— От ще! Та я знаю всіх або майже всіх птахів у нашому лісі! — відповів Сем.

— Я також хотів би знати. Тут можна буде дістати яєць, щоб повезти додому?

— Ні. Тато сказав, що коли я більше не дратиму гнізд, він дасть мені свою велику індійську рушницю, щоб постріляти кроликів.

— Та ну! Хіба у вас тут водяться кролики?

— Ще б пак! Минулої зими я підстрілив трьох.

— А-а… я думав от зараз, — розчарованим голосом промовив Ян.

— Зараз їх важче знайти, але можна спробувати. Як тільки підуправимось з роботою, так виберемо день, і я попрошу в тата рушницю.

"Як тільки підуправимось з роботою" — це був улюблений вислів Рафтенів, коли вони хотіли запроторити якийсь план у довгий ящик: фраза звучала солідно і разом з тим ні до чого не зобов’язувала.

Сем відчинив нижні дверцята шафи й витяг звідти кілька кремінних наконечників, підібраних десь на ріллі, старезний бобровий зуб і погано набите чучело сови. Побачивши такі багатства, Ян аж затремтів.

— О-о! — тільки й зміг він промовити.

Сем був дуже задоволений, що сімейні скарби справили на Яна таке враження, і пояснив:

— Тато застрелив оцю сову на стодолі, а наймит зробив чучело.

Хлопчики остаточно здружились. Весь день за роботою вони ділились один з одним своїми потаємними думками. І хоч їм доводилось кілька разів уривати свою розмову, це їх настільки зблизило, що після вечері Сем сказав:

— Хочеш, Ян, я тобі щось покажу? Тільки обіцяй, що нікому не розкажеш, — поклянись!

Ян, зрозуміло, пообіцяв мовчати й поклявся.

— Ходім до стодоли, — запропонував Сем.

Пройшовши півдороги, він додав:

— Я зроблю вигляд, ніби повертаюсь назад. А ти обійди кругом, і ми зустрінемось під ренетою в саду.

Коли вони зустрілись під великою розлогою яблунею, Сем примружив одне око й позмовницькому прошепотів:

— Іди за мною.

Він привів Яна у другий кінець саду до старої рубленої хати, в якій жили Рафтени, поки не обзавелись цегляним будинком. Тепер там складали різний інструмент. Сем приставив драбину до горища. Це було просто чудово! На горищі, в далекому кутку, під маленьким підсліпуватим віконцем, він знов попередив, що треба зберігати таємницю. Ян ще раз поклявся, і тоді Сем почав порпатися в старому ящику, а незабаром витяг звідти лук, кілька стріл, іржавий дротяний капкан, старий кухонний ніж, з десяток риболовецьких гачків, кресало та кремінь, повну коробку сірників і брудні, жирні шматки чогось, що він назвав сушеним м’ясом.

— Бачиш, — пояснював Сем, — я весь час мріяв стати мисливцем, а тато хоче зробити з мене зубного лікаря. Тато каже, що на мисливстві грошей не заробиш. А йому всього раз довелось побувати в зубного лікаря, і він заплатив чотири долари, хоч там роботи було менше, ніж на півдня. От він і вирішив, щоб я також був зубним лікарем, а мені хочеться бути мисливцем. Одного разу тато побив мене й Буда. Буд — це мій брат, він помер у минулому році. Якщо послухати маму, то він був просто ангелом, але я завжди вважав його негідником, і до того ж він був найгіршим учнем у школі. Так от, значить, тато дуже побив нас за те, що ми не нагодували свиней. Тоді Буд вирішив утекти. Я спочатку теж до нього приєднався, — ми збиралися втекти до індійців. Я, власне, вирішив утекти, коли мене ще раз поб’ють, але ми обоє почали готуватись. Буд хотів украсти татову рушницю, а я на це не погоджувався. Правда, я погарячкував тоді, а Буд ще більше, та скоро я охолонув і почав його умовляти. "Знаєш, Буд, — сказав я, — адже не менше місяця треба йти на захід. І що буде, як індійці не приймуть нас, а замість того скальпують? Можна влипнути в погану історію. А тато, по суті, не такий уже й поганий. Ми справді заморили свиней голодом, так що одна навіть здохла". Я й зараз певен, що нам перепало тоді по заслугах. У всякому разі, безглуздо було б утекти назовсім, хоч мені й дуже кортіло зробитися мисливцем. Ну, а минулої зими Буд помер. Бачив у нас на стіні надгробну дощечку? То спомин про нього. Мама як гляне на неї, так і плаче. Тато обіцяє послати мене в коледж, щоб я вивчився на зубного лікаря або на адвоката. Адвокати також загрібають великі гроші: тато якось судився і знає.

Ян знайшов однодумця і теж вилив йому душу. Він розповів Сему про свою лісову хатину, про те, як будував і як любив її. Давнє захоплення прокинулось у ньому з новою силою, і він ще з більшою енергією взявся б зараз за справу. Ян розумів, що Сем має перед ним щонайменше дві переваги: він майстерно володіє інструментами й тверезо мислить. У Яна було таке враження, ніби кращі риси його старшого брата Реда перейшли в цю справжню в його очах людину. Пригадуючи радісні дні, що він їх провів у своїй долині, Ян запропонував:

— Давай поставимо собі хатину в лісі біля струмка? Твій тато не розсердиться?

— Ні, не розсердиться, якщо це не заважатиме нашій роботі.