— Я чекатиму тут на ваше повернення. Я розкладу багаття, а при заході сонця підкину трухляку та трави, щоб ви знайшли дорогу назад. Пам’ятайте, треба йти по сонцю і триматись основного напрямку— Не намагайтесь примічати дерева чи ковбані,— це вам нічого не дасть. Якщо хто заблудиться, нехай розкладе два димових багаття подалі одне від одного й нікуди не йде звідти, а час від часу кричить. Той чи інший напевне розшукає його.
Близько одинадцятої години, покінчивши з усіма приготуваннями, хлоп’ята нетерпляче чекали виступу. Чорний Яструб запропонував:
— Хто перший досягне мети, тому треба присудити гранку.
— Нехай всі три провідники закладуться своїми скальпами, — сказав Дятел.
— Згода. І перший, хто виграє, забирає скальпи двох інших, зберігаючи свій власний.
— Знаєте що, хлоп’ята? Про всяк випадок візьміть з собою їжу та ковдри, — порадив Чаклун. — Може, кому доведеться там заночувати.
Ян волів би піти з Семом, але не можна було порушувати правил. До того ж Щиглик виявився славшім хлопцем, хоч трохи і вайлуватим. Вони скоро проминули всі горби і вийшли до мочарів — плоских і, здавалось, безкраїх. На них то тут, то там росли окремі високі дерева. З верхівки на верхівку перепурхували омелюхи, на льоту хапаючи різних комах, а самотня мухоловка кричала: "уойт-уойт-уойт!" Високо в небі ширяв горобиннії яструб. Трохи перегодом за ним з криком погнався лисий орел. Та найбільш цікавою виявилась сама поверхня мочарів. Ніздрюватий шар моху між деревами був помережаний водяними ліліями, якимись чудернацькими світлофіолетовими квітами та рослинами-мухоловками, що пожадливо розкривали свої пастки, підстерігаючи здобич.
Мочари були дуже цікаві, але ходити по них було важко. Хлоп’ята вище колін провалювались в м’який мох, а глибше під мохом хлюпала вода, і вони швидко промочили ноги. Ян вирізав для себе й товариша по довгій палиці, щоб намацувати дорогу й не потонути в болоті. Через дві милі Щиглик хотів повернутись назад, але Маленький Бобер почав насміхатися з нього, і той погодився йти далі.
Незабаром вони підійшли до тихого маленького струмка з якоюсь дивною жовтаво-червоною піною біля берегів. Струмок був глибокий і з мулким дном. Ян поторсав палицею у воді, але не наважився брести. Вони пішли за течією і незабаром побачили маленьке деревце, перекинуте з берега на берег, по якому й перейшли, як по кладці— Приблизно за півмилі болото стало сухішим і попереду масою зелені визначився острівець. Хлоп’ята швидко поминули його, прямуючи на північний захід. Тепер на їх шляху чергувались маленькі болітця та великі острови. Сонце припікало все дужче. Щиглик стомився. Його мучила спрага. Він уперто пив болотяну воду з кожної зустрічної калюжі.
— Послухай, Щиглику, ти захворієш. Цю воду можна пити лише перевареною.
Але Щиглик тільки скаржився, що його палить нестерпна спрага, й продовжував хлебтати воду. Години через дві його так розморило, що він знову забажав повернути назад. Ян підшукав сухий острівець. Хлоп’ята назбирали хмизу для багаття, але виявилось, що всі їх сірники відволожились, коли вони бродили по болоту. Щиглик був дуже засмучений, і найбільше його лякало те, що вони робитимуть, коли доведеться тут ночувати.
— Зажди, я тобі покажу, що роблять індійці, — сказав Маленький Бобер.
Він знайшов суху смереку, вирізав запалювальні палички і змайстрував лук з вигнутої гілки. За кілька хвилин у нього яскраво запалахкотів вогонь, що дуже вразило Пітера, бо він ще ніколи не бачив, як добувають вогонь тертям.
Попоївши та напившись чаю, Пітер відчув себе бадьоріше.
— Ми пройшли, напевне, більше шести миль, — сказав Вождь. — За годину повинні побачити ліс, якщо він тут є.
Ян знову повів товариша через мочари з відкритими озерцями води та купками обгорілих дерев.
Пітера лякала відстань, що розділяла їх від товаришів.
— А що як ми заблудимось? Вони нас ніколи не знайдуть!
— Не заблудимось! — трохи роздратовано вигукнув Ян. — А коли й заблудимось, то що за біда? Підемо прямо на північ або на південь і годин за чотири, за п’ять доберемось до якого-небудь поселення.
Повернувши на північний схід, вони за годину доброї ходи наблизились до острова з високим деревом, яке гіллям торкалося землі. Ян заліз на саму верхівку. Перед ним відкрився неозорий краєвид, — рівні трав’янисті мочари, порослі деревами острівки, а за ними — далеко, далеко, — простягалась маса і ємної зелені, очевидно, той самий ліс, який вони шукали. Між його спостережним пунктом і лісом сонячними блискітками вигравала вода.
— Піт, от коли б ти видерся до мене! — радісно закричав Ян. — Тут справді є на що поглянути!
— Я б волів краще поглянути на своє подвір'я, — пробурчав у відповідь Пітер.
Щасливий та збуджений, Ян спустився на землю.
— Ну, тепер уже зовсім близько! — вигукнув він. — Я бачив сосновий ліс!
— Скільки ж до нього?
— Дві-три милі, не більше.
— Ти весь час так кажеш.
— Гаразд, але ж його вже видно! І по дорозі до нього є вода.
Вони рушили далі й за півгодини підійшли до води. Це був глибокий, прозорий і тихий струмок, облямований заростями лози та вкритий лататтям. Він протікав посеред широкої болотистої рівними. Ян сподівався побачити озеро, і трохи розгубився, коли неснодівано натрапив на протічну воду. Раптом його осяйнула думка.
— Калеб казав, що на всьому болоті є лише один великий струмок. Очевидно, це Боброва річка.
Ширина річки не перевищувала сорока футів, але хлоп’ятам було ясно, що тут вони не можуть розраховувати на який-небудь природний місток. Тому Ян роздягнувся, зв’язав свої речі в клуночок, перекинув його на протилежний берег, а сам поплив. Пітер змушений був зробити те саме, щоб не лишитись на самоті.
В той час, як вони одягались, з північного боку несподівано почувся голосний сплеск. Вода фонтаном піднялася в повітря, латаття зірвалося з своїх якорів, потім вода впала, розганяючи кола. Наполохані хлоп’ята чекали, що ось-ось з’явиться і сама істота, яка наробила такого шуму. Але вона не з’явилась, і таємниця залишилась нерозгаданою.
Слідом за цим Ян почув трохи нижче по струмку знайоме "кря!" Biн взяв лук та стрілу, а Піт, насупившись, продовжував сидіти на купині. Підкравшись поза рогозою до маленької заточки, Ян зовсім близько від себе побачив трьох диких качок. Він почекав, поки дві з них опинились на одній лінії, і вистрілив. Одна качка була вбита наповал, інші знялися й полетіли. Тихий вітерець підігнав качку до берега, і Ян витяг її палицею. Схопивши здобич, він з тріумфом повернувся до Пітера, але застав його мало не в сльозах.