Гай миттю зіскочив униз і приєднав свій голос до загального реготу.
— Казав же я вам, що не треба стріляти! Я так і знав, що це наша стара льоха, і не міг стримати сліз, подумавши, як тато розходиться, коли він дізнається про це.
— І на жердину ти видерся для того, щоб подивитись, чи не йде татунь?
— Ні, вій хотів показати свою хоробрість.
Вранці несподівано розкрилася ще одна таємниця. Проглядаючи свій щоденник, де був намальований і слід великого оленя, Ян переконався, що то слід Бернсової свині. Чому ж Калеб і Рафтен помилились? По-перше, вони давно не бачили оленів, а, по-друге, в цієї свині були якісь незвичайні ратиці, які нагадували більше оленячі копита.
XXIII
ЯСТРУБИНЕ ОКО ВИМАГАЄ НОВОЇ ВІДЗНАКИ
Уа-уа-уа-уа! Уа-уа-уа-уа-уа! Уа-уа-уа-уа-уа!
Цей гучний тріумфуючий крик тричі прокотився луною по лісу.
— Яструбине Око йде з черговою казкою про свою хоробрість. Давай сховаємось?
Сем і Ян швиденько залізли в тіпі, сховалися за ширмою і припали очима до "бійниці", — звичайної дірки в брезенті.
До табору наближався Гай. Він ішов, гордо випнувши груди, час від часу стрясаючи повітря войовничими кличами. Під пахвою у нього був зжужмлений піджак.
— Ку! Гранку! Уа-уа-уа-уа! — вигукував він знову і знову.
Не побачивши нікого на бівуаці, Гай па мить розгубився й почав стривожено озиратись довкола. Потім перестав кричати, злодійкувато шмигнув у тіпі, витяг з ящика жменю цукру й напхав собі повний рот. В цей час обидва вожді зняли дикий вереск і, вискочивши з своєї засідки, погнали його в ліс, але не дуже далеко, бо Яна розбирав нестерпний регіт, а Сем був лише в одному черевикові.
Вони зібралися всі разом після походу за пригодами. Рано-вранці Другий Вождь чистив ножі після сніданку, встромляючи їх у дерен, і несподівано запропонував:
— За старих часів індійські воїни розходились іноді в різних напрямках, щоб потім зустрітися в призначений час. Давайте й ми сьогодні так зробимо, а потім кожен розкаже про свої подорожні пригоди.
— Тягніть соломинки, — промовив у відповідь Дятел, який щойно повернувся з Вакану, куди відносив недоїдки.
— Ні, не треба! — з запалом вигукнув Яструбине Око. — Або дайте я кину соломинки. Я знаю, ви так їх підтасуєте, що мені припаде йти додому.
— Гаразд. Ось тобі три соломинки. Довга — для Дятла. Щоб не було ніяких суперечок, я ввіткну в неї клаптичок червоної фланелі. Середня, тонка — для мене, а коротка, товста — для тебе. Тепер кидай. Тільки цур усі разом, і потім не міняти!
Соломинки впали. Сем та Ян дико верескнули, бо товста соломинка Яструбиного Ока показувала прямісінько на будинок Бернса.
— Неправильно! Так не годиться! Треба дивитись на другий кінець! — сердито відрубав Гай, наполягаючи на тому, щоб йому дозволили вирушити в протилежному напрямку.
— Тепер ми повинні йти, нікуди не звертаючи, аж поки знайдемо щось цікаве. Зустрінемось тут же, коли промінь досягне оцієї жердини.
Сонячний промінь, що пробивався крізь дірочку в тіпі, правив їм за індійський годинник. Від однієї жердини до другої він проходив майже за дві години. Отже, за підрахунками хлоп’ят, вони мали на пригоди близько чотирьох годин.
Сем і Ян повернулися на кілька хвилин раніше. Гай швидко опанував себе і, навіть не подбавши про те, щоб витерти крадений цукор з губів, палко вигукнув:
— А знаєте, хлопці, який я молодець! Клянусь вам, що я…
— Помовчі — гаркнув Дятел. — Ти прийшов останнім.
— Ну й нехай! А я клянусь, що переміг вас обох. Можу побитись на мільйон доларіві
— Починай, Великий Дятле, першим.
І Сем почав:
— Я взув черевики. (Переважно він ходив босим). О, я знаю, коли треба взуватись! Пішов я прямісінько туди, куди показувала моя соломинка. Нізащо в світі не пішов би я в протилежний бік. Я не боюся йти вперед! (Тут він примружив очі й докірливо подивився на Гая). Отже, я йшов тільки вперед, і навіть пересохле русло ріки не зупинило мене в дорозі. Та ніщо й інше не могло б зупинити. Я йшов і йшов, аж поки налетів на осине кубло. Тоді я трохи збочив і обминув його, бо жорстоко було б вриватися в родину бідолашних безневинних ос. Після цього я знову пішов по прямій і раптом почув за спиною приглушений рик. Я оглянувся, але нікого не побачив. Рик ставав голоснішим, і тут я помітив голодну білку, яка ревла на мене й уже приготувалася зробити стрибок. В той час, коли я витягав свою костяну стрілу, вона спитала мене, — от щоб мені луснути! — так і спитала: "Ти Дятел?" Я страшенно перелякався і вперше в своєму житті збрехав. Я їй сказав: "Ні, я не Дятел, а Яструбине Око". Ну, тут би ви бачили! Вона вся пополотніла. Кожна волосина на її спині одразу зблякла, зблідла, лиш тільки я вимовив це ім’я. На землі лежала трухла колода. Білка кинулась до неї і зникла в дуплі. Я розлютився і спробував вигнати її. Та коли я підбігав до одного кінця колоди, вона перебігала в інший. Так ми й бігали туди та сюди, аж поки я протоптав глибоченний слід на землі вздовж колоди, а вона — ще глибший слід у самій колоді. Я вже побоювався, що білка протопче колоду наскрізь, і тоді шукай вітра в полі, як раптом мене осяйнула блискуча думка: "Ось що треба зробити!" Скидаю миттю з ноги черевик і кладу його в отвір з одного кіния. Сам біжу на другий кінець і ворочаю палицею в колоді. Чую — білка побігла в черевик. Тоді я затискую халявки, обмотую черевик шнурком і йду спокійно додому. Там вона й зараз.
Сем поворушив пальцями босої ноги і багатозначно додав:
— Отак-то! А ви гадали, я не знав, для чого сьогодні взуваюсь!
— Ти краще покажи свою білку, тоді я, може, й повірю.
— Вона тут. Шукає, чи не можна відірвати якоїсь латки, — сказав Сем, піднявши в руці черевик.
— Випусти її, — запропонував Другий Вождь.
Коли перерізали шнурок, білка вискочила й кинулась шукати собі кращого притулку.
— Ну, голубонько, — крикнув їй Сем навздогін, — не говори там родичам, у якій халепі ти побувала, бо назовуть брехухою!
— Тю! Хіба це пригода? Ось у мене…
— Помовч, Яструбине Око! Зараз черга Маленького Бобра.
— А мені байдуже. Я тільки клянусь…
Сем вихопнів ніж і грізно обірвав його словами:
— Ти знаєш, що зробило ягня Каллагана, побачивши старого, який збирав м’яту? Роз повідай, Маленький Бобер!