— Що, теча? Від такої дурниці? — зневажливо відповів Гай, продовжуючи ляскати по брезенту.
— Ну, як знаєш. Це на твоєму боці.
І справді, не минуло й кількох хвилин, як у тому місці, де він шарудів рукою, потекла тоненька цівка води, тоді як весь брезент не пропускав жодної краплини.
Таке явище добре відоме кожному, хто пересиджував дощ у палатці. Однак його легше запам’ятати, між пояснити.
Дим збирався у хмару над їх головами. Поступово спускаючись вниз, він почав їсти очі.
— Ян, підгорни трохи покришку з підвітреного боку. Досить, більше не треба, — сказав Калеб, коли в тіпі ввірвався вихор, підхопивши й дим, і попіл з багаття. — Вам треба мати ширму. Подайте мені отой брезентин. Він якраз підійде.
З великою обережністю, щоб не торкатися покришки, Калеб напнув брезент між трьома палицями, відгородивши таким чином віддушину від тіпі. Тепер вітер не дув їм у спини, а почав тягнути над головами, враз очистивши тіпі від диму і не пускаючи всередину тих краплин дощу, які раніше потрапляли крізь димовий отвір.
— На таких ширмах індійці зображають подвиги. Зовні, як правило, вони малюють тотем, а на ширмі — всі свої пригоди.
— Ось тобі робота, Маленький Бобер! — вигукнув Сем. — Коли ти намалюєш усі наші подвиги всередині і всі наші тотеми зовні, ми заживемо на славу!
— На мою думку, — ухильно відповів Ян, — ми повинні прийняти містера Кларка в наше плем’я. Хочете бути у нас чаклуном?
Калеб стримано посміхнувся, очевидно, погоджуючись.
— Отже я намалюю чотири девізи, — сказав Ян.
Для цього він накопав жовтої глини; потім набрав з дна загати сірої глини, яка, просихаючи, робилась білою; після цього прожарив на вогні жовту глину й одержав на додаток до інших червону: а чорну йому замінили вуглини. Все це він окремо розтер з єнотовим жиром та сосновою живицею.
Звичайно, він легко міг би роздобути яскраві олійні фарби, але йому принципово не хотілось будь-що запозичувати в білих. Та й загальне враження від цього тільки вигравало.
— Послухайте, Калеб, розкажіть нам що-небудь про індійців, про їх безстрашність, — писклявим голосом попросив Гай. — Мені дуже подобається безстрашність, — додав він з почуттям, вхопившись за улюблену тему. — Мені пригадується, як бабак з ревом сунув на мене. Інші на моєму місці перелякались би так…
— Цить! — гримнув на нього Сем.
Калеб мовчки попихкував люлькою. Дощ без упину стукотів знадвору по тіпі, вітер надимав і ворушив брезент. Розмова урвалась. Раптом голосно й чітко пролунало моторошне "скррр! бррр!" Хлоп'ята здригнулись. Коли б вони були надворі або сиділи в тіпі самі, то мабуть, перелякалися б не на жарт.
— Це… це лісовик, — прошепотів Сем.
Калеб насмішкувато блиснув очима.
— Що це за крик? — запитав Ян. — Ми його чуєм уже не вперше.
Калеб похитав головою, але не відповів і обернувся до Турка. Собака, простягнувшись, куняв біля вогню і, почувши цей скрипучий пронизливий звук, тільки знехотя підвів голову, подивився великими, сумними очима на господаря, а потім знову ткнувся носом у лапи.
— Турку й за вухом не свербить.
— Собаки не чують лісовика, — заперечив Сем, — так само, як не бачать привидів. Це завжди говорить бабуся Невіль.
Отже байдужість собаки не дуже заспокоювала.
— Яструбине Око, — сказав Дятел, — ти найхоробріший серед нас. Чи не вийдеш пустити стрілу в лісовика? Я вже позичу тобі свою — найкращу. Підстріль вовкулаку, і ми присудимо тобі шикарне перо гранку. Ну, збирайся. Адже тобі дуже подобається безстрашність.
— З таким бовдуром, як ти, я розмовляти не хочу, — відповів Гай. — Калеб, розкажіть нам що-небудь про індійців.
— Перш за все індійці поважають безстрашність, — сказав Чаклун ї хитро підморгнув.
Всі, за винятком Гая, розсміялись, але не дуже голосно, бо жодному з них не хотілось, щоб від нього в цей вечір зажадали доказів його безстрашності.
— Я лягаю спати, — з якоюсь особливою енергією заявив Яструбине Око.
— Не забудь, що ти мусиш лягти під водостоком, який ти сам відкрив заради жарту, — кинув Дятель.
— Я ляжу, — сказав Яструбине Око.
Незабаром Ян теж взяв приклад з Гая, а Сем, який вже навчився палити, залишився посидіти з Калебом. Вони не перемовились жодним слівцем, аж поки хропіт Гая та рівне дихання Яна не показали їм, що хлопці міино сплять. Тоді Сем, користуючись такою довгожданою нагодою, почав рішучу розмову:
— Знаєте, Калеб, я не буду ні на чиєму боці проти тата, але я знаю його не гірш, ніж він мене. Тато мій непоганий. Звичайно, він трохи різкий і грубий, але в нього добре серце. Правда, воно лежить дуже глибоко, та, запевняю вас, що це саме так. Нишком він робить людям багато добра, і ніхто цього не помічає. Коли ж він кривдить когось, що трапляється досить часто, тоді всі кричать про це гвалтом. Але я знаю, що тато несправедливо ставиться до вас, так само, як і ви до нього. З цим треба покінчити.
Сем завжди виявляв багато здорового глузду, а зараз, коли він відкинув своє блазенство, його голос і манери були переконливі, як у дорослої людини, а не в п’ятнадцятилітнього підлітка.
Калеб тільки щось пробурчав, не випускаючи з рота люльки, а Сем вів далі:
— Мені хотілося б почути все від вас. Тоді б ми з мамою приборкали тата.
Згадка про матір виявилась дуже доречною. Калеб ще замолоду знав місіс Рафтен як людину добру і з щирим серцем. Вдача в неї була надзвичайно лагідна, і вона в усьому слухалась свого чоловіка, за винятком тих випадків, коли бачила несправедливість. Тоді місіс Рафтен ставала непохитною. Вона завжди вірила в Калеба, навіть після ного сварки з Рафтеном, і не вважала за потрібне приховувати це.
— Розповідати особливо нічого, — з гірко тою в голосі промовив Калеб. — Він обдурив мене під час обміну кіньми, а потім так притиснув з боргами, що я змушений був віддати йому свій овес по шістдесят центів, а він за півгодини перепродав його по сімдесят п’ять. Ну, ми тоді трохи полаялись, і я, здається, сказав, що відплачу йому. Того дня я рано пішов з Дауні. У нього в кишені лежало близько трьохсот доларів — триста доларів моїх кровних грошей! То було все, що я мав. Він запізнився покласти ці гроші в банк і поїхав з ними додому, а по дорозі в нього стріляли. Вранці на тому місці знайшли мій гаман та кілька листів, писаних до мене. Через те й підозра впала на мене, хоч сам я і гадки про це не мав. До того ж, у мене навіть зброї тоді не було. За тиждень до цього хтось украв мій білий револьвер, ну, й листи, певне, так само. Я так гадаю, що їх підкинули, аби всю провину звалити на мене. Ну хто ж не повірить в такі незаперечні докази?! Тоді твій татко нацькував на мене Діка Пога, і я втратив ферму. Оце й усе.