Гра дедалі робилася все цікавішою і нагадувала справжнє полювання. Хлопчики переконались, що вони можуть іти по слідах або очима розшукувати свою дичину, але найкраще поєднувати те й друге. Яну більше таланило на сліду, а Сему — при загальному огляді місцевості. Проте майже весь успіх випадав на долю Гая. Його маленькі рухливі оченята схоплювали все, і він, нарешті, знайшов царину, в якій міг перевершити інших. Здавалось, що малий нечупара й справді мав хист до мисливства. Часто Гай дуже дотепно ховав дичину. Раз він провів слід до загати, потім на протилежний берег і там поставив оленя на відкритому місці так, що його було видно здалеку. Треба було стріляти або через загату, або йти в обхід по п’ять кроків, або забрідати глибоко в воду. І знов переможцем виявився Гай. Довелося ввести нове правило: не ховати оленя в чагарнику та поміж камінням, бо стріли губляться в гущавині або ж ламаються.
Хлопчаки так захопилися грою, що й незчулися, як створили для себе велике ускладнення. Весь ліс довкола був усіяним паперовими слідами, й не було ніякої можливості визначити, які з них старі, а які свіжі. Таке становище могло взагалі вбити всяку цікавість до гри. Та Ян знайшов з нього вихід, запропонувавши перейти до кольорового паперу. На деякий час це допомогло, але паперові запаси швидко вичерпались. У лісі тепер аж рябіло від папірців, і гра погрожувала вбити саму себе. В цей час до хлопчиків нагодився Калеб. Він завжди завертав до них ніби мимохідь, і завжди вони раді були його бачити, бо старий мисливець давав їм багато корисних порад.
— У вас, бачу, і дичина вже є,— промовив Калеб, підморгуючи в бік опудала, що саме правило за мішень на відстані сорока кроків. — На вигляд — справді жива звірина. Дуже добре, просто чудово!
Старий мисливець від душі сміявся, коли йому розповідали про полювання на оленя, а спостережливий свідок міг би помітити, шо цікавість його посилилась, коли він почув, що не Сем Рафтен виявився найбільш вправним стрільцем і мисливцем.
— Молодець, Гай Берне! Я з твоїм батьком не раз полював оленів біля самої річки.
Довідавшись про труднощі у визначенні слідів, Калеб промовив "гм" і кілька хвилин мовчки попихкував люлькою. Потім сказав:
— Послухай, Ян, а чом би вам з Гаєм не роздобути для такого діла мішок пшениці або кукурудзи? Зерно дасть кращий слід, ніж папір, а те, що ви розкидаєте сьогодні, на завтра підберуть птахи та білки.
— От здорово! — вигукнув Сем.
Хоч зверталися зовсім не до нього, та це його не бентежило. Він без зайвих зволікань вчинив новий "напад на білих", тобто, збігав у батьків амбар і за півгодини повернувся з міркою кукурудзи.
— Хочете, я буду оленем? — запропонував Калеб. — Дайте мені п’ять хвилин, а тоді біжіть за мною щодуху. Я покажу вам, що виробляє справжній олень.
Він взяв опудало й широкими кроками пішов у ліс, а за п’ять хвилин, тільки-но хлоп’ята вирушили по слідах, вже повертався їм назустріч. Тим часом шлях, пройдений старим мисливцем, здавався дуже довгим. Хлоп’ята просувались по слідах із золотистих зерен кукурудзи. Хоч зерна були розкидані рідко, футів за десять одне від одного, юні мисливці вже мали досвід і швидко орієнтувалися в напрямку.
Спочатку слід був майже прямий, потім він робив коло й ніби перетинав себе. (див. стор. 244 А). Хлоп’ята й справді думали, що це так, і дивувались, куди міг подітися олень, коли б він був живим. Проте Калеб попередив їх:
— Слід не перехрещується.
Що ж це значило? Придивляючись, Сем звернув увагу на те, що слід у цьому місці незвичайно широкий, ніби подвійний.
— Ага, я знаю! — вигукнув Гай. — Олень повернув назад.
І він зробив те ж саме, хоч Калеб і оком не змигнув.
Ян ще раз поглянув на слід і знайшов те місце, де він розгалужувався. Гай, визначив ши загальний напрямок, зовсім уже не дивився під ноги. Він побіг уперед (в напрямку В), а за ним кинувся й Сем. Проте Гай, щоб не збитися, час від часу оглядався на Яна, що уважно вивчав слід.
Недалеко в кущах він натрапив на нове відхилення сліду, що завертав тепер назад від В. Глянувши в тому напрямку, Ян побачив у точці О оленя, який лежав на боці в траві. Ян переможно заверещав:
— Ге-ге-ге-ге-е-ей! Олень, олень!
Інші мисливці підбігли до Яна саме тоді, коли він стрілою пробив оленя в серце.
VI
ВІЙСЬКОВА ШАПКА, ТІПІ ТА КУ
— За сорок кроків з першого пострілу!
В індійців це було б гранку, — сказав Калеб, і його обличчя засяяло, як того дня, коли він добув тертям вогонь.
— А що таке гранку? — запитав Маленький Бобер.
— Це значить великий подвиг. Індійці подвиг називають ку, а великий подвиг — гранку. Звучить ніби но-французьки і, можливо, навіть запозичене у французів, але вони кажуть саме так. Кожен індієць вів облік своїм ку й за кожне ку мав право додати орлине перо на свою шапку, а коли виявляв особливу мужність— перо з червоним пучечком волосся на кінці.
— А як вам подобаються наші головні убори? — поцікавився Ян.
— Гм! Вам, певне, ніколи не доводилось бачити справжніх головних уборів індійців, інакше ви зробили б їх зовсім не такими. Перш за все пера повинні бути білими, з чорними кінчиками, а прикріплюють їх не наглухо, як у вас, а, навпаки, вільно, на м'якій шкіряній шапочці. Річ у тому, що кожне перо має ремінну петельку, прив’язану до кінчика стрижня; через цю петельку протягується тасьма, яка тримає перо на шапці. Всі пера прошиваються посередині тоненьким шнурочком, що скріплює їх між собою. На перах звичайно ставляться позначки, які говорять, за що саме їх було дано.
— Ах, як би мені хотілося пожити серед справжніх індійців! — вигукнув Ян і глибоко зітхнув, порівнявши своє буденне життя з уяваною романтикою життя індійців.
— Тобі б це швидко остогидло, як і мені в свій час, — відповів Калеб. — Тільки те й знай, що полюй та вбивай. Ніякого спочинку, завжди надголодь… Та що казати — собаче життя.
— А я б не від того, щоб подивитись, як нагороджують перами, — вставив Сем. — Тут у нас є герой, що потребує нагороди за вміння красти курчат.
І він зиркнув на Гая.
— Послухайте, Калеб, — сказав Гай, що, як приятель і земляк, ніколи не називав старого містером Кларком, — а індійці давали пера за полювання на оленя? Якби в мене була рушниця, я б усім їм фору дав!