Один індієць, кинутий за крадіжку в тюрму, сяк-так перемучився зиму. Та коли темної весняної ночі він почув закличний голос вожака гусей, він припав обличчям до грат, а потім, як сніп, повалився додолу та й відійшов на своє останнє довічне полювання.
Хто скаже, чому так розбуркують людську душу ці сурмові голоси?
Хто розповість потаємний зміст і визначить силу пісні диких гусей у вирії?
О, яку пісню співали тієї весни дикі гуси!
Та чи була то нова, не знана досі пісня? Ні, то була стара, прадавня пісня, але для Яна вона звучала щораз по-новому. Він навчився розуміти її зміст. Він сам, коли б тільки міг, то знявся б і стрімко полинув у височінь, полетів би за птахами на північ, далеко-далеко, як можна далі від міста, де бере свій початок оця приміська ріка, на широкі, неосяжні простори тундри…
За містом річка завертала на схід, але з півночі в неї впадала невеличка притока. Од ного разу Ян почав продиратись крізь густі зарослі вверх по цьому потічку, затиснутому з обох боків стрімкими берегами, що поступово підвищувались і переходили в вузьку ущелину з прямовисними стінами. Далі стіни майже стикались одна з одною, а потім враз розходились, відкриваючи маленьку долину, порослу густим незайманим лісом. Височенний болиголов, сосни, берези і в’язи похилились над прозорою водою, утворивши тут ніби довічну тінь. На галявках красувалися рідкісні квіти й кучерявився дикий виноград. Руді білки сварилися в гущавині дерев. На грузькому березі виднілися сліди єнота, видри та інших невідомих звірів. А в кронах дерев, серед золотавих полуденних сутінків, щебетали сотні різноманітних пташок. Здавалось, що в цей відлюдний закуток лісу, такий первобутний і дикий, ще не ступала нога жодного мандрівника, і Ян вирішив, що право відкриття цієї місцинки належить йому і що за цим правом Долина мусить носити його ім'я. Так він її і назвав — "Долина Яна".
Долина одразу посіла найголовніше місце в житті хлоп’яти. Ян використовував кожну найменшу можливість, щоб побувати тут, але нікому не наважувався розповісти про своє відкриття. Іноді йому страшенно кортіло з ким-небудь поділитися, зустріти якогось незнайомця і привести його сюди, але разом з тим він боявся, щоб хтось не розкрив ного таємницю. Це була маленька країна, куди його привели дикі гуси, як чайки привели Колумба до Нового Світу. Які не короткі години щастя, але тут він міг жити омріяним життям — у лісі, на лоні природи…
Ян був чутливим хлопчиком. Одного разу, почувши, що в місті вирубали та продали на якесь будівництво цілий гай прекрасних берестків, він не втримався від сліз; у нього серце стискалось від болю, коли він слухав розповіді старих людей про тс, що за їх пам'яті навколишні ліси кишіли оленями, від яких тепер не лишилося навіть сліду. От чому цей. забутий людьми куточок так звеселяв його душу. Тут привільно могли рости велетенські дерева, як у давні-прадавні часи; тут єнот і куріпка і видра могли жити без тривог за своє існування. Ні! Хіба можна було комусь говорити про це? Якщо про його тайну дізнаються, сюди посунуть цілі юрми чужих людей, — і тоді пропала долина Яна!
— Хай краще тайна помре разом зі мною! — вирішив хлопчик.
Ян нікому не розповідав про свій куточок і з плином днів закохувався в нього все дужче й дужче. Милуючись грою світла в кронах могутніх кленів, задивляючись на купи розкішних лип та пишнолисті розлогі ліщини, він без кінця повторював:
— Як хороше! Як хороше!
Вибравши тиху заводь, він сідав на березі прозорого струмка й годинами стежив за сріблястими рибками, примовляючи:
— Ви всі мої, тільки мої! Ніхто вас не скривдить і не забере звідси!
Весна зійшла сюди з гір і розляглась барвистими галявками. Ян часто жував тут свої бутерброди впереміж з горіхами та ягодами, яких, до речі, зовсім не любив. Але ж то була страва людей, що живуть на лоні природи, — і він терпляче їв її, любовно споглядаючи тінистий берег та хащі, за якими зовсім ховався вузький прохід у долину. І вся його істота співала від радості, від щастя:
— Як хороше! І все це моє — назавжди!
V
ХАТИНА
У Яна не було жодних інструментів, та, незважаючи на це, він постановив собі збудувати хатину. Ян не належав до дуже спритних. Ті виключні засоби, до яких він вдався, щоб придбати книгу, були для нього зовсім випадковими й незвичними, бо хлопець, як то кажуть, не мав комерційної жилки. До того ж, коли про все це дізналися вдома, йому добре вичитали за такий "не гідний сина благородних батьків учинок" і під страхом найсуворішого покарання назавжди заборонили "заробляти гроші таким ганебним способом".
Яну ніхто не давав грошей, і в кишенях у нього завжди гуляв вітер. Чимало його товаришів мали свої власні сокири та лопати. У Яна ж нічого подібного не було. Старе лезо від рубанка, прибите цвяхами до палиці, заміняло йому й сокиру і заступ. Він взявся до роботи, компенсуючи всю примітивність інструмента винятковою наполегливістю.
Перш за все хлопчик облюбував біля струмка місцинку, заховану за густолистими кущами. Яну ні від кого було ховатися, й тільки пристрасть до таємничості підказала йому ставити хатину саме тут. В одній з своїх улюблених книжок він прочитав, як "сміливі розвідники пройшли крізь непролазні хащі, відсунули одну лиш гілку й опинилися в добре впорядкованому житлі, якого невтаємничена людина нізащо в світі не знайшла б". Отже, передусім треба було подумати про цілковиту таємничість, про свого роду замаскований вхід у замок чарівничий. І хлопчик уявив себе також безстрашним розвідником, що веде своїх здивованих і зачарованих супутників до себе в хатину, хоч, як відомо, в нього й на думці не було відкривати будь-кому свою долину.
Матінка-земля вміє зберігати таємниці, і Ян рішуче заходився копати своїм жалюгідним заступом яму на березі струмка. Тверда сіра глина дуже уповільнювала роботу. Однак, затративши на вперту працю два недільних дні, Ян викопав яму на сім футів ушир і майже на чотири фути глибиною.
Після цього він вирішив ставити саму хатину.
Йому потрібно було штук двадцять п’ять або тридцять колод по сім-вісім футів завдовжки. Але як їх зрубати й обтесати оцим нікудишнім топірцем? Та Ян не вішав носа. Майнула думка, що в індійців теж не кращі інструменти, й хлопчик хоробро продовжував свою боротьбу, використовуючи все, що міг подарувати йому ліс.