Діти випитували багато таких дивовижних подробиць, просто засипаючи тисячами питань.
— Я така рада, — казала Сара, — така рада, що саме ви виявилися моїм другом!
Вони й справді дуже подружились. Якимось дивовижним чином вийшло так, що вони чудово ладнали. В індійського джентльмена ще ніколи не було друга, з яким би він так легко знаходив порозуміння, як із Сарою. Уже через місяць, як і провидів містер Кармайкл, він став зовсім іншою людиною. Йому завжди було весело й цікаво, і він почав знаходити розраду в багатстві, яким володів, — а ще зовсім нещодавно воно здавалось йому огидною, нестерпною ношею. Містер Керрісфорд увесь час вигадував маленькі дива для Сари. Вони між собою жартували, начебто він — чарівник, тож одна з його розваг полягала в тому, щоб придумувати сюрпризи для неї. Дівчинка знаходила нові квіти, що росли в її кімнаті, діставала з-під подушки вигадливі подаруночки. А одного разу, коли вони сиділи поряд увечері, почула, як чиясь важка лапа шкребеться у двері. Сара пішла подивитися, хто це, й побачила великого собаку — чудового дога, з розкішним ошийником, зробленим зі срібла й золота. На ошийнику красувався напис: "Мене звати Борис. Я служу принцесі Сарі".
Найбільше індійський джентльмен любив згадувати про ті часи, коли маленька принцеса змушена була ходити в лахмітті. Вечори, коли разом збирались і Велика Родина, і Ерменґарда, і Лотті, проходили дуже затишно. Але й ті години, коли Сара та індійський джентльмен сиділи лише вдвох — читали або розмовляли, — мали для них особливу привабливість. Під час таких посиденьок траплялося чимало цікавого.
Одного вечора містер Керрісфорд, відірвавши погляд від книги, зауважив, що його маленька приятелька якийсь час сидить нерухомо і пильно вдивляється у вогонь.
— Про що це ти мрієш, Саро? — запитав він.
Сара відвела погляд і почервоніла.
— Я поринула у спогади, — сказала вона. — Пригадувала той голодний день і дівчинку, яку я тоді зустріла.
— Але ж у тебе було багато дуже голодних днів, — зауважив індійський джентльмен, і в його голосі вчувався сум. — Про який із них ти згадувала?
— Я забула, що не казала тобі. То й день, коли моя мрія справдилась.
І дівчинка розповіла своєму опікунові про булочну, про чотирипенсовик, знайдений у хляпаниці під ногами, про дівчинку, що була ще голодніша, ніж сама Сара. Вона переказала історію просто, кількома словами. Та індійський джентльмен змушений був прикрити очі рукою й опустити погляд на килим.
— Тому я обмірковувала один план, — повідомила Сара, закінчивши оповідь. — Мені би хотілось дещо зробити.
— Що саме? — неголосно поцікавився містер Керрісфорд. — Ти можеш зробити все, що тільки забажаєш, принцесо.
— Я міркувала… — і далі вагалася Сара. — Ти знаєш, ти казав, що в мене стільки грошей… Тож я міркувала, чи не можна було б відвідати власницю булочної і попросити її про послугу. Коли голодні діти — особливо якщо надворі така жахлива погода — приходять до її крамнички й сідають на сходах, або зазирають у вітрини, чи не могла б вона запрошувати їх, чимось годувати, а рахунок відсилати мені? Можна так зробити?
— Зробимо так, як ти кажеш, завтра зранку, — сказав індійський джентльмен.
— Дякую, — мовила Сара. — Розумієш, я добре знаю, як це — бути голодною. Тоді тобі дуже важко, навіть вдавати не виходить.
— Так, так, моя дорогенька, — погодився індійський джентльмен. — Певно, що так. Спробуй забути про це. Іди сюди, сідай на стільчик поближче до мене і пам'ятай лише про те, що ти — принцеса.
— Так, — усміхнулася Сара, — і тому я можу роздавати булочки і хліб простим людям.
Вона підійшла поближче, сіла на стільчик для ніг, а індійський джентльмен (йому подобалось, коли вона його подеколи так називала) поклав її темну голівку собі на коліна й погладив по волоссю.
Наступного ранку міс Мінчін, визирнувши у вікно, побачила видовище, що не принесло їй ані найменшого задоволення. Екіпаж індійського джентльмена, запряжений доглянутими кіньми, під'їхав до сусіднього будинку. Сходами спустився їхній власник і впізнавана маленька постать, загорнута у м'яке, розкішне хутро, що нагадало міс Мінчін минулі дні. Дівчинку супроводжувала ще одна знайома постать, сам вигляд якої неабияк роздратував директорку. Це була Беккі — у ролі постійної компаньйонки вона супроводжувала свою юну господиню, несучи її речі. Обличчя Беккі стало кругленьким і приємно порожевіло.
Незабаром екіпаж зупинився перед дверима булочної. І дивно — саме тоді, коли з нього виходили пасажири, власниця булочної принесла піднос із гарячими паруючими булочками, щоб виставити їх на вітрину.
Коли Сара увійшла до крамнички, жінка повернулась і поглянула на неї, а потім, облишивши булочки, підійшла до конторки. Спочатку вона розглядала Сару напруженими поглядом, а потім її добре обличчя проясніло.
— Певна, я вас пам'ятаю, міс! — промовила вона. — Але…
— Так, — сказала Сара, — якось ви дали мені шість булочок на чотири пенси, і…
— Ви віддали п'ять із них маленькій жебрачці! — перебила її жінка. — Мені це з голови не виходить. Мені спочатку аж не вірилось.
Вона повернулась до індійського джентльмена і сказала:
— Вибачте мені, пане, але зараз рідко хто з молодих помічає голодне обличчя… Я ж то не раз про це думала. Ви вже пробачте мою вільність, міс, — глянула вона на Сару, — але у вас тепер рум'янець з'явився… Ви виглядаєте краще, ніж тоді… коли…
— Мені зараз справді краще, дякую вам, — мовила Сара. — І ще я… значно щасливіша. А прийшла я, щоб дещо у вас попросити.
— У мене, міс? — вигукнула господиня булочної, весело усміхнувшись. — Оце несподіванка! Звісно, міс, чим я можу бути корисною?
І тоді Сара, схилившись до конторки, розповіла про свій задум, про холодні дні, голодних жебраків і булочки.
Жінка дивилась на неї приголомшено і уважно слухала.
— Оце так не чекала! — промовила вона, вислухавши пропозицію. — Зроблю все з величезною втіхою. Я працюю сама на себе й не можу зробити багато власним коштом, а горе й біда на кожному кроці. Та наважусь вам сказати, що після того дня я роздала багато шматків хліба. Це ви мене надихнули… Ви так змерзли і виглядали такою голодною, та все ж віддали булочки, наче та принцеса.