Маленька п'єса про зраду для однієї актриси

Страница 2 из 4

Александр Ирванец

Де, в тих?.. Та ні, тьоть Хоно, занадто він чесний для цього... Ну, вони ж скрізь були. В кожній школі сидів поряд з директорським кабінетом піддорадник, або й цілий дорадник. А в університеті ще недавно та-аке робилося... Ні, ну ви ж знаєте, вони зараз мовби-то прийняли присягу вірності. Вони ж не можуть її зламати, правда ж? А він? Та напевно, що ж викликали на співбесіди. А кого тоді не викликали? (Замислюється.) – Тьоть Хоно, тьотю Хоночко... Можна вас про дещо попросити?.. Ну, бачите, ви вже й самі здогадалися. То збігаєте? Ну, скільки... Я дам вам двісті, а ви всю решту, всю здачу залишите собі. Так, я знаю, теж подорожчало, але гадаю, за сто сімдесят-сто вісімдесят іще можна купити найдешевшого. Добре? Згода?.. Ну, тьоть Хоночко, що б я без вас робила?.. (Радісно і швидко їде до столу, виймає звідти, з-під скатерки пару крупніших банкнотів і передає їх у вікно.) – Ну, я тут на вас чекатиму, тьоть Хоно. Тільки ж ви швиденько давайте, не баріться... (Замовкає, проводжає поглядом когось там за вікном, якийсь час мовчки дивиться на площу.) – О, збираються. Знову мітинг. Ой, а як потемніли прапори у темно-сірих. Майже чорні... І у світло-сірих теж. Майже темно-сірі. Проти чого ж це вони сьогодні виступатимуть? Напевно, знову проти мольви. Вони проти неї виступають, а її всеодно будують. Мольвісти, мольвознавці у всіх газетах їм торочать, що вибух Південної мольви – чиста випадковість, що мольви якщо й вибухають, то не частіше, як раз на сто тисяч років... А вони всеодно виступають... проти... Ну, і їх теж можна зрозуміти. Треба ж виступати... проти... ну хоч чогось проти... (Раптово втративши інтерес до видовища за вікном, под'їздить до столу, вмикає магнітофона, лише зараз він працює, як радіоприймач.)

ГОЛОС ДИКТОРА СПОВІЩАЄ: А зараз передаємо останні новини. Блок так званої "чорної меншості" верхньої палати Народної наради надіслав Президентові пакет вимог та пропозицій, які спрямовані на рішуче й безповоротнє оздоровлення економіки, подолання гіперметаінфляції та розбалансованості наказової і виконавчої дисципліни. Під заявою, яка закликає главу держави до рішучості та твердості у проведеннні жорсткої господарчо-економічної лінії, поставили свої підписи делегати Чорник і Чорненко, депутати Чорнієв і Чорняк, сенатори Чорний, Чорнецький, Чорнющий, Чорнильний, Чорневич і Чорнер.

ГОЛОС ДРУГОГО ДИКТОРА: Триває переселення мешканців південних районів Маратарської області до сусідніх Тарамарської та Раматарської областей. Трудящі Тарамарщини, наче рідних, приймають переселенців з ураженої вибухом Південної мольви території. Водночас триває збір коштів на відбудову ушкодженої вибухом секції дванадцятого термінала Південної мольви. На сьогоднішній день зібрано вже понад...

(ОНА вимикає транзистора, трохи посидівши в задумі, котить до вікна.)

ОНА: Ну, де ж вона?.. О, йде нарешті!.. Тьоть Хоно! Ой, а що таке? Давайте, давайте швиденько... (Нетерпляче тягне руку за вікно.) – Що? Оце тобі маєш... Та що ви кажете? Ну, так. Ну, так, звичайно, через мене, тут нічим крити... Тьоть Хоночко! Але я думаю, це просто якийсь бовдур вас налякав. І ніякий він не дорадник. Чого б це дорадникові там ошиватися, у нього що, справ важливіших немає? А по-друге, дорадник – якби то був справді дорадник, – він би до вас і не підходив, він би тільки свиснув, і збіглося б з десяток виконавців, і миттю вони і вас підмели б, і продавця того також... А це вас по простоті вашій... То скільки, ви кажете, йому дали? П'ятдесят? Все, що залишалося? Ще й своїх доклали? (На мить замислюється.) – Ну, добре, тьоть Хоно, зараз я віддам вам ту п'ятдесятку. (Неохоче під'їздить до столу, з-під скатертини вибирає купюру і з нею знову їде до вікна.) – Ось, візьміть, тьоть Хоночко, і простіть мене, що на таку пригоду вас послала!.. А тепер давайте, ну, давайте ж швиденько! (Нетерпляче сягає рукою за вікно і нарешті отримує звідти якусь плящину з рідиною кольору чаю середньої міцності.) – Ой, дякую, тьоть Хоно, ще раз і дуже-дуже-дуже!.. Ну, ви ж приходьте сюди пополудні, може яка торгівля хоч надвечір буде. Та й мені трохи душу розрадите. Добре, тьоть Хоно? Ну, па-па...

ОНА притискає пляшку до грудей, сидить у кріселку, легенько поколисуючи її, наче дитину. Потім кладе її собі на коліна й притримує однією рукою. Другою причиняє вікно. Обережно під'їздить до тумбочки з телефоном. Відчиняє тумбочку, виймає звідти невеличку чарочку. Відкорковує пляшку. Наливає повну чарку і залпом випиває. Буквально слідом, майже без паузи шле другу чарку. Знеможено відкидається у кріселку, тримаючи чарку і пляшку, як найбільшу коштовність. Кілька хвилин сидить без руху. Врешті, стрепенувшись, ставить пляшку і чарку в тумбочку, зачиняє її. Виїздить на середину кімнати. Її рухи знову чіткі і впевнені. Наближається до столу, клацає на пуск магнітофона. Лунає народна пісня "Горіла сосна, палала". Рухаючись вже наче аж у ритмі пісні, підкочує кріселко до шафи, відчиняє її дверцята і з шафи дістає білий шлюбний вельон. Дивлячись на себе у дзеркало на внутрішній стороні дверцят шафи, накладає вельона собі на голову. Зачиняє шафу, від'їздить від неї на середину кімнати. І починає танцювати у своєму кріселку. Страшно танцює. Гарно танцює. Страшно гарно танцює.

КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ ДІЇ

ДІЯ ДРУГА

Та сама кімната. Може, тільки мить тому ОНА ще танцювала у своєму кріселку. Та зараз пісня припинилася, і вона вимикає магнітофона. Трохи засапалась. Втирає рукою обличчя, знімає вельона і ховає його до шафи. Поправляє волосся. Замислюється. Але це її замислення легке, бо під кіром. Затим вона ще якусь хвилину без певної мети переміщається по кімнаті, врешті знову під'їздить до вікна, відчиняє його, визирає.

ОНА: О, тьоть Хоно, ви вже знову тут? Так швидко? Я що робила? Так, музику слухала. Що, аж сюди чутно було? Невже? Я й не думала, що то так голосно буде. Що? Та ні, як би це я танцювала?.. Я тільки в ліжку і в цьому своєму кріселку й живу. Так. Ні, не встаю, зовсім не встаю. Ну, певно що несолодко. А що поробиш. Ну, лікар сказав, що вже ніколи, що аж до самого... аж до самої... ну, назавжди, одним словом. Ну, отак... Ой, тьоть Хоно, ви мене про таке питаєте. Ну, як я вам розповім? Тяжко це мені. Це ж скільки вже?... (Замислюється, пригадує.) – Ну, більш, як півроку тому, бо чотири місяці, як мене зі шпиталю виписали, і два з половиною місяці я там, у тому шпиталі провалялася. Так, вже чимало часу... минуло...