— П’ята година, сонце вже низько, — нагадав він, підводячись і простягаючи руку їй.
— Знаєш, полежала, відпочила, й минулося, — сказала вона, йдучи поряд нього до коней. — За очима вже не болить. І добре, що я не починала читати тобі.
— Тільки гляди, не будь свинкою, — застеріг Дік весело, мовби ніякої тіні й не було між ними. — Щоб сама й не заглядала до Ле-Гальєна. Потім прочитаємо вдвох. Давай руку. Заприсягнися, Поло. Кажи: їй же богу…
— їй же богу… — слухняно проказала за ним Пола.
— …І щоб мене жаба вбрикнула кованим копитом.
— І щоб мене жаба вбрикнула кованим копитом, — урочисто повторила вона.
Третього дня Дік на одинадцяту годину навмисне затримав у себе в кабінеті завідувача молочарні, і Пола, завітавши до нього, тільки прочинила двері й гукнула з порога своє: "Доброго ранку, веселий молодче!" А потім приїхали кількома машинами Мейсони з цілим гуртом галасливої молоді й порятували її на час обіду та денні години. А на вечір вона вбезпечилась, умовивши їх зостатись пограти в бриджа та потанцювати.
Та четвертого ранку, того дня, коли нарешті мав вернутися Грейм, об одинадцятій годині Дік був у кабінеті сам. Схилений над столом, підписуючи листи, він чув, як Пола навшпиньки ввійшла до кімнати. Він не озирнувся, але, ставлячи далі свої підписи на листах, усім єством слухав тихеньке шелестіння шовкового кімоно. Він аж дух затамував, коли відчув, що вона схиляється над ним. Та поцілувавши його тихенько в голову й проспівавши своє "Доброго ранку, веселий молодче!", вона ухилилась від його жадібно простягненої руки і, сміючись, вибігла. І ще болючіше, ніж розчарування, стис йому серце щасливий вираз її обличчя. Вона зовсім не вміла ховати свого настрою, і очі їй сяяли радісно й нетерпляче, мов у дитини. А пояснення само накидалось: того дня мав вернутися Грейм.
Дік не став пересвідчуватись, чи обновила Пола бузок у Греймовій кімнаті, а за обідом, пригощаючи трьох студентів з сільськогосподарського коледжу в Дейвісі, мусив експромтом вигадувати собі якісь пильні справи вдень, коли Пола сказала, що сама хоче поїхати на станцію по Грейма.
— Чим? — спитав Дік.
— Дженджиком і Ченчиком, — відповіла Пола, — Вони застоялись украй, і я хочу сама їх проїздити. Звісно, я могла б і тебе повезти, куди тобі треба, а на станцію пошлемо машину.
Дік насилу відігнав думку, що вона чекає його згоди з якимсь острахом.
— Дженджик і Ченчик, бідні, пустилися б духу, якби возили мене сьогодні,— засміявся він, думаючи водночас, куди ж йому справді податись. — Я мушу від обіду до вечері покрити сто двадцять миль. Поїду спортивною машиною, натрушусь на вибоях, і пилюки наковтаюсь, і дорога все з гори та на гору. Ні, тебе я не кличу з собою. Їдь уже Дженджиком і Ченчиком.
Пола зітхнула, але акторка з неї була нікудишия, і в тому зітханні, що мало виразити жаль, Дік ясно відчув полегкість.
— Куди ж це ти поїдеш? — спитала вона жваво, і він знову помітив, як щоки її порожевіли, а очі щасливо заблищали.
— О, я пожену вниз по річці до меліораторів — Карлсон просив приїхати, хоче щось показати мені й порадитись, — а потім назад, до Сакраменто, і треба буде ще заїхати на Чаїне болото, побачити Він Фо-Вона.
— А що це за птиця така — Він Фо-Вон, — сміючись запитала Пола, — що ти мусиш так притьмом мчати до нього?
— О, це птиця не мала, люба моя. Він вартий два мільйони — зароблені на картоплі та шпарагах у дельті. Він у мене орендує триста акрів на Чаїному болоті,— обернувся Дік до трьох студентів. — Це якраз навпроти Сакраменто, по правому березі річки. Добрий приклад того, що вже настав голод на землю. То було мочарище з осокою, як я його купив, і з мене старожитці сміхом сміялися. Мені довелось навіть викупити кілька мисливських ділянок. Вийшло воно мені по вісімнадцять доларів за акр, і то не так давно.
Ви знаєте ті осокові болота. Годяться тільки для качок та худобу пасти сухого літа. Висушити Чаїне, покласти дренаж, насипати дамби стало мені добрих триста доларів за акр. А скільки, думаєте, платить мені старий Він Фо-Вон за оренду на десять років? Дві тисячі за акр. Більше б я з тієї землі не взяв, якби й сам обробляв її. Ці китайці в городництві справжні чаклуни, а на роботу — звірі! Вони восьмигодинного дня не хочуть знати, у них робочий день — вісімнадцять годин. І найпослідущий наймит має якийсь мікроскопічний пай у господарстві. В такий спосіб Він Фо-Вон обходить закон про восьмигодинний робочий день.
Того дня Діка двічі попереджували, а раз навіть затримали за перевищення швидкості. Він їздив без шофера і гнав машину хоч і швидко, та не без остороги. Він не припускав і думки про якісь нещасливі випадки з його власної вини. І їх з ним справді ніколи не ставалось. Та сама впевненість і точність рухів, з якою він брався за олівець чи дверну клямку, не залишала його й у складніших діях — наприклад, тоді, коли він мчав потужною машиною по людних сільських дорогах.
Та хоч як зосереджено він правив машиною, інструктував Карлсона, домовлявся з Він Фо-Воном, у самому центрі його свідомості невідчепно стриміла думка, що Пола, зламавши всі свої принципи й звички, поїхала зустрічати Грейма на станцію Ельдорадо, аж за вісім миль від мастку.
— Овва! — почав був він уголос, тоді урвав думку, розігнав машину з сорока п’яти миль до сімдесяти, випередив, об’їхавши з лівого боку, однокінну бідку й вернув машину на правий бік дороги, начебто ледве-ледве розминувшися з зустрічним автомобільчиком. Потім скинув швидкість до п’ятдесяти миль і докінчив перервану думку:
— Овва! Уявляю, що подумала б моя маленька Пола, якби я отак поїхав зустрічати якусь чарівну молодичку!
І засміявся, уявивши таку картину, бо з перших же років подружнього життя спізнав Полину манеру тихо ревнувати. Вона ні разу не робила йому сцен, не дорікнула словом, не спитала; однак із самого початку спокійно, але виразно давала взнаки, що їй не до вподоби, коли він приділяє надмірну увагу іншим жінкам.
Дік аж осміхнувся, згадавши місіс Дігемені, невеличку гарненьку вдовицю-чорнявку — не його знайому, а Полину, — що колись давно гостювала в них у Великому Будинку. Пола тоді якось сказала, що на прогулянку верхи вдень не поїде, а за обідом почула, як він умовлявся з місіс Дігемені поїхати в лісисті яри за "гаєм філософів". І хто ж як не Пола, тільки-но вони вирушили, наздогнала їх і весь час їздила з ними! Він тоді всміхався сам до себе, бо ті ревнощі вельми його тішили: адже ні сама місіс Дігемені, ані прогулянка з нею нічого не важили для нього.