Ані Грейм, ані навіть Пола й гадки не мали, що Дік — спостережливий, розумний Дік, який умів передбачати й передчувати, з майже невловних проблисків та відтінків виводити проникливі висновки й здогади, дуже часто підтверджувані дальшими подіями, — уже відчував те, що не сталося ще, але могло статися. Він не чув коротких і значущих Полиних слів біля конов’язу, і не бачив, як Грейм у галереї, підвівши раптом голову, зустрів її допитливий погляд. Він не чув нічого, бачив дуже мало, але відчував багато; і навіть раніше за Полу він невиразно зрозумів те, що сама вона зрозуміла щойно згодом.
Найбільшу поживу для здогадів дав йому той вечір, коли Грейм із Полою співали "Циганський шлях". Хоч Дік був тоді захоплений бриджем, його уваги не уникло те, як поквапно встала вона з-за фортеп’яно; і коли вони підійшли до столу подражнити його програшами, він, зустрівши їх безтурботною усмішкою, все ж таки завважив тінь чогось незвичайного в Полиному обличчі під веселою міною пустунки. Сміючись і віджартовуючись, він ковзнув веселими очима і по Греймові, що стояв поруч неї, і помітив і в ньому щось незвичайне. Івен якийсь знервований, подумав Дік ту мить. Але що могло його знервувати? І чи є який зв’язок між його знервованістю й тим, що Пола так раптово встала з-за фортеп’яно? Він сміявся у відповідь їй їхні книпи, здавав карти, розібрав свої й виграв кін без жодного козиря, а в голові йому все крутились ті запитання.
Але щоб його невиразне передчуття могло коли справдитись — таку можливість Дік відкидав як безглузду і неймовірну. Це випадкове враження, дурне припущення, навіяне дрібницею, доводив він собі. Просто його дружина і приятель — обоє привабливі люди. І все ж часом та думка мимохіть зринала йому в голові: чому вони так раптово покинули співати? І чому в нього виникло почуття, ніби тут було щось незвичайне? Чому Грейм був такий знервований?
Не здогадувався і Бонбрайт, коли якось уранці, перед дванадцятою, записував текст телеграми, чому його хазяїн, не кидаючи диктувати, ніби знічев’я відійшов до вікна. Останніми ранками Дік часто так робив, зачувши далекий цокіт підків на доріжці, що вела до конов’язу, і нібито байдужим поглядом зустрічав веселу компанію гостей, що вертала з уранішньої прогулянки. Але цього ранку, що нікого не побачивши, він уже знав, хто їхатиме попереду.
— "Брекстон у безпеці,— диктував він далі рівним, як і перше, тоном, а сам дивився на алею, де ось-ось мала показатись кавалькада. — Коли щось вибухне, він зможе втекти через гори до Арізони. Негайно побачте Конорса. Брекстон лишив йому всі вказівки. Конорс завтра будо у Вашінгтоні. Про всі події докладно сповіщайте мене. Підпис".
На доріжці показались поряд Лань і Альтадена. Дік таки вгадав: він побачив те, що й сподівався. 3-позад них долітали вигуки, сміх, цокіт багатьох підків — зразу за ними їхала вся компанія.
— А цю, містере Бонбрайте, зашифруйте кодом для Врожайного, — рівним голосом провадив Дік, відзначаючи собі, що з Грейма їздець непоганий, однак не блискучий і що треба буде дібрати для нього більшого коня. — Це Брекстонові. Відішліть обома каналами. Може, хоч одним дійде…
РОЗДІЛ XX
Знову повінь гостей відлинула з Великого Буднику, і не раз за стіл у їдальні сідали тільки Дік із Греймом та Пола. Такими вечорами, коли Грейм і Дік часину розмовляли перед сном, Пола вже не грала собі на фортеп’яно тихих лагідних п’єс, а сиділа біля чоловіків з гаптуванням у руках і дослухалась до їхньої розмови.
У обох приятелів було багато спільного: і молоді літа вони прожили вельми схоже, і погляди на життя мали більш-менш однакові. Їхній світогляд був скорше суворий, ніж сентиментальний, і обидва вони були реалісти. Пола вигадала їм прізвисько — "Кремінні".
— О, я добре розумію вашу позицію, — сміялась вона. — Ви обидва вдалися — цебто фізично вдалися. Ви здорові. Міцні. Витривалі. Ви змогли вижити там, де люди не такі витривалі гинули. Вас не взяла навіть африканська пропасниця, а інших ви поховали. А отой сердега на Кріпл-Кріку, що підчепив запалення легенів і вмер, поки ви встигли спустити його в долину! Чого ж ви тоді не дістали запалення легенів? Якими такими заслугами? Може, ви жили поміркованіш? Менше ризикували, дужче оберігались?
Вона похитала головою.
— Ні. Просто ви щасливіші — тим, що від природи життєздатніші, міцніші. Он Дік поховав у Гваякілі трьох штурманів і двох механіків — від жовтої пропасниці померли. Чому ж той мікроб жовтої пропасниці, чи що там її викликає, не вбив Діка? Отак самісінько й з вами, широкоплечий і високогрудий містере Греймс. Чому під час вашої останньої подорожі в болотах умерли не ви, а той ваш фотограф? Ну-бо, признавайтеся. Скільки він важив? Які завширшки мав плечі? Чи добрі легені? Чи широкі ніздрі? Чи витривалий був?
— Важив він усього сто тридцять п’ять фунтів, — скрушно визнав Грейм. — Але на початку видавався цілком здоровий. Мабуть, я дужче за нього здивувався, коли він урізав дуба. — Грейм похитав головою. — Це не тому, що він був маленький і легенький. Такі люди за рівних інших умов звичайно найтривкіші. Та однаково ви вцілили просто в око: йому забракло життєвої снаги, витривалості. Ти мене розумієш, Діку?
— Ну, це ніби та вища якість м’язів і серця, що дозволяє деяким боксерам вистоювати двадцять, тридцять, сорок раундів уряд, — підтвердив Дік. — От, скажімо, сьогодні в Сан-Франціско знайдеться кількасот юнаків, що мріють про тріумфи на рингу. Я спостерігав, як вони пробують силу. На вигляд усі красені, чудово збудовані, молоді, здорові, як липки… І завзяття не бракує. Але навряд чи хоч один з десятка витримає десять раундів. Не тому, що їх нокаутують. Просто снаги не стає. їхні м’язи й серця зроблено не з першорядного матеріалу. Вони нездатні рухатися в такому темпі й з такою напругою цілих десять раундів. Декотрі скисають після чотирьох чи п’яти. І хіба один із сорока може витривати двадцятираундовий матч — нападати й боронитися, завдавати й діставати удари цілу годину, маючи одну хвилину перепочинку після кожних трьох хвилин бою. А таких, хто може вистояти цілих сорок раундів — як Нельсон, Ганс чи Вольгаст, — є один на десять тисяч.