Івен Грейм того вечора не квапився лягати спати. Його дивно схвилювали і Великий Будинок, і Маленька господиня. Він довго сидів на краєчку ліжка, напівроздягнений, і курив люльку, а уявою бачив Полу так виразно, як бачив її навіч за минулі півдня, у різних подобах і настроях: жінку, що розмовляла з ним про музику, і що дала йому таку втіху самою музикою, і що втягла в розмову "мудреців", а тоді покинула його їм на поталу й подалася влаштовувати бридж для гостей; що вмостилась потім у кріслі з двома дівчатами, і сама немов ще дівчатко; що крицевою ноткою в голосі вгамувала чоловіка, коли він, розпустувавшись, забагнув проспівати "Пісню Горянипа"; що без страху держалась на огирі, який шалено борсався, тонучи в глибокому басейні; і що за кілька годин по тому, незвичайна й сама собою, і своїм убранням, немов мрія, увійшла до їдальні привітати гостей.
Та й Великий Будинок, з усіма його розкошами, дивами й химеріями, полонив Греймову уяву ледве чи менше, як образ Поли Форест. Знов і знов уставали йому перед очима тонкі Дар Гаялеві пальці, що ніби плели в повітрі докази, і чорна борода Аарона Генкока, що проголошував Бергсонові догми, і вистріпані рукава Теренса Макфейна, що піднесено складав подяку богові за існування двоногої робочої худоби, яка забезпечує йому змогу жити неробою в мадроновому гаю Діка Фореста і їсти за його столом.
Грейм вибив попіл з люльки, ще раз зміряв поглядом незвичну кімнату, обставлену з найновітнішими вигодами, вимкнув світло і ліг, укрившися приємно холодними простиралами. Але й у темряві сон не йшов до нього. Знову чув він сміх Поли Форест; знову згадував свої враження від неї, як від срібла, і криці, і сили; знову бачив крізь темряву, як зграбно її коліна підносять тканину сукні. Те яскраве видиво аж дратувало Грейма, бо він нізащо не міг прогнати його з очей. Воно все верталось і сяяло перед ним — рухливий образ із світла й барв, немов справжній, немов живий, хоч він і знав, що то омана.
Він бачив огиря й вершницю, що зникали під водою і знов виринали, і піну, і бризки, і мелькання підків, і жіноче усміхнене обличчя у плутанині розпущених кіс, що сплітались у воді з кінською гривою. І перші лункі такти прелюду бриніли йому у вухах, а перед очима поставали ті самі руки, що перше правили огирем, а тоді добували з фортеп’яно всю чисту красу й силу рахманінівської музики.
Нарешті Грейм заснув із думкою, які ж то чудовні процеси еволюції могли зродити з первісної твані та земного пороху таке розкішне, осяйне жіноче тіло й душу.
РОЗДІЛ XII
Другого ранку Грейм познайомивсь із звичаями Великого Будинку ще ближче. А-Гов уже дещо пояснив йому напередодні, а сам дізнався, що після першої вранішньої кави новий гість воліє снідати не в ліжку, а за столом. Іще А-Гов попередив Грейма, що для сніданку в їдальні нема певної години: всі приходять кому коли зручніше, від сьомої до дев’ятої. А як він забажає проїхатись верхи, чи поплавати, чи куди поїхати автомобілем, чи ще чого-небудь, то треба тільки сказати, повідомив його китаєць.
Зайшовши до малої їдальні о пів на восьму, Грейм якраз устиг попрощатися з кореспондентом та айдахським купцем, що доїдали сніданок і квапились попасти на машину, яка ходила з маєтку на станцію Ельдорадо, до ранкового сан-франціського поїзда. Грейм зостався в їдальні сам; бездоганно чемний служник-китаєць припросив його замовляти що завгодно і справді виконав перше його бажання — подав холодний, щойно з льоду, грейпфрут у хересі, вирощений у маєтку, як гордо пояснив китаєць. Відмовившись від каш та інших сніданкових страв, Грейм саме просив принести йому некруті яйця з беконом, коли до їдальні ввійшов з якнайбайдужнішим виглядом Верт Вейнрайт. За п’ять хвилин Грейм зрозумів, що байдужість та вдавана, бо на дверях з’явилась Ернестіна Дестен у чарівному халатику та хатньому чепчику і вельми здивувалася, що застала стільки охочих рано вставати.
Трохи перегодя, коли вони вже підводилися з-за столу, прийшла Лут Дестен з Рітою Вейнрайт. А за більярдом Грейм дізнався від Берта, що Дік ніколи не приходить снідати, що він прокидається страшенно рано і працює в ліжку, п’є каву о шостій і хіба з якої виняткової нагоди показується гостям раніше, ніж до обіду, о пів на першу. А Пола, розповів Берт, узагалі спить погано, встає пізно, живе за дверима без клямки у своїх покоях, що займають ціле велике крило будинку з розкішним внутрішнім двориком, де навіть він був тільки один раз, і так само дуже рідко показується раніше, ніж о пів на першу — та й тоді не щодня.
— Розумієте, хоч вона і здорова, і сильна, й бадьора, — пояснював молодий Вейнрайт, — але в неї зроду безсоння. Вона ніколи не спала як слід, навіть змалечку. Правда, їй воно нітрохи не вадить, бо у неї велика сила волі і вона не розпускає своїх нервів. Вони в неї завжди напружені, та замість навісніти з розпачу, коли не може заснути, вона просто наказує собі відпочивати — і відпочиває. Про такі години вона каже "мої білі ночі". Інколи вона засинає аж удосвіта чи навіть о дев’ятій або десятій ранку і тоді проспить трохи не цілий день, але до вечері вийде свіжа, як ягідка.
— Либонь, це природжене, — сказав Грейм.
Берт кивнув головою.
— Дев’ятсот дев’яносто дев’ятьом жінкам із тисячі це безсоння затруїло б життя. А їй дарма. Не спиться вночі — вона, ніж мучитись, виспиться вдень, та й надолужить своє.
Ще багато дечого розповів Берт Вейнрайт про господиню, і Грейм дуже скоро відчув, що молодик, хоч уже ледве не свій у домі, таки добре її побоюється.
— Я ще не бачив, щоб хто її не послухався, коли вона того захоче, — звірявся він Греймові.— Чоловік чи жінка, старе чи молоде, з гостей чи з челяді — однаково, тільки-но вона гляне владно, і квит. Як у неї це виходить — не знаю. Чи то в очах щось таке засвітиться, чи губи так стисне, чи вже не знаю що, але вона завжди поставить на своє, і ніхто не може їй перечити.
— Якийсь такий… чар у ній є,— підказав Грейм.
— Отож, отож! — Бертове обличчя враз засяяло. — Саме чар. Тільки вдасться до нього, і квит. А тобі аж холод поза спиною йде, і сам не знаєш чого. Може, вона навчилась тої влади над іншими, коли в безсонні ночі вчилась панувати над собою: не розкисати, не скиглити. Вона й сю ніч, напевне, очей не змружила після такого неспокійного дня — оте купання з Горянином, потім гості… А от усе те, від чого звичайно не можуть заснути жінки — небезпека, буря на морі тощо, — їй зовсім не вадить, каже Дік. Вона, каже, спатиме, як немовля, під бомбами в обложеному місті або на кораблі, що змагається з ураганом. Ні, вона таки диво, і квит. А спробуйте-но заграти з нею в більярд — англійську партію!