В цьому не було вини дрона. Все що йому було потрібно це підпис Артура Дента чи відбиток його пальця, чи кілька лусочок шкіри із шиї і все, він повернеться далі до своєї роботи. Він висів у повітрі в очікуванні, не впевнений чи варто спускатися, коли знизу таке обурення. Тим часом Кірп зловив ще одну рибину з головами на обох кінця, яка при детальному огляді виявилася двома рибинами розрізаними навпіл і зшитими разом, до того ж доволі неакуратно, тому Кірпу не тільки не вдалося відродити інтерес до двоголових риб, він ще й значно підірвав довіру щодо автентичності першої. Лише пікка, здавалося, не сумнівалися в тому, що все ворядку.
Робот нарешті отримав підпис Артур і втік подалі звідси. Артур відніс посилку до хатини, сів і втупився на неї.
— Давай відкриємо! — запропонувала Рендом, чий настрій цього ранку значно покращився через те, що навколо запанувало звичне сум'яття, але Артур похитав головою.
— Чому ні?
— Вона адресована не мені.
— Та ні, тобі.
— Та ні, не мені. Вона адресовна...хм, так, взагалі-то мені, але не мені, а для
передачі Форду Префекту.
— Форду Префекту? Тому самому, який...
— Так, — перервав її Артур.
— Я чула про нього.
— Ще б пак.
— Давай все одно її відкриємо. І так нічим зайнятись.
— Навіть не знаю, — сказав Артур, який справді не знав.
Сьогодні зранку, як тільки світало він відніс свої покривлені ножі до кузні, де Стріндер пообіцяв, що зробить все можливе.
Вони спробували зайнятися своїми звичними справами: махати повільними розсікаючими рухами у повітрі, визначати точку балансу, гнучкість і тому подібне, але радість цих занять кудись ділась і Артур з гіркотою відчув, що славні сендвічні деньки підійшли до кінця.
Він схилив голову.
Наступна поява абсолютно нормальних буйволів скоро почнеться, але Артур відчував, що звична святковість полювання і бенкетування будуть цього разу приглушеними і невиразними. Щось змінилось тут, на Ламюеллі, і Артур мав жахливу підозру, що це був саме він.
— Як ти думаєш, що там? — допитувалася Рендом, крутячи посилку в руках.
— Не знаю, — відпові Артур. — Щось погане і тривожне, мабуть.
— Звідки ти знаєш? Обурилася Рендом.
— Тому що все пов'язане з Фордом Префектом веде до чогось ще гішого і більш тривожного, ніж будь-що не пов'язане з ним, — відповів Артур. — Повір мені.
— Ти чимось засмучений, чи не так? — запитала Рендом.
Артур зітхнув.
— Просто почуваюсь трохи нервово і неспокійно, чи щось типу того, — зізнався Артур.
— Вибач, — сказала Рендом і поклала пакунок на місце.
Вона зрозуміла, що дуже засмутить батька, якщо відкриє посилку. Тому, вона зробить це коли він не буде бачити.
Розділ 16
Артур не одразу зрозумів зникнення чого він помітив спершу. Коли він побачив, що одне не на місці, то миттю кинувся до іншого і одразу ж знав, що обоє вони пропали і щось неймовірно погане і з чим буде важко впоратись трапиться.
Рендом не було на місці. Так само, як і посилки.
Весь день він протримав її на полиці, на видноті. Це була вправа на довіру.
Він знав, що для нього як батька напрочуд важливим є показати довіру свої дитині і закласти відчуття довіри і впевненості одне в одному у фундамент їх відносин. В нього було ниюче відчуття, що це може бути ідіотська задумка, але він все одно її здійснив, і звісно виявилося, що так воно і є. Вік живи, вік учись. Або хоча б живи.
Живи і панікуй.
Артур вибіг із хатини. Уже вечоріло. Небо хмурилось, з-за горизонту насувалася гроза. Рендом ніде не було видно. Жодного сліду. Він бігав по селу і всіх опитував. Ніхто її не бачив. Він знову питав. Знову ніхто не бачив. Всі вже розходилися по хатах. Знявся невеликий вітер, який гуляв по околиці села, зриваючи і крутячи все, що погано лежало.
Він знайшов Старого Трешберга. Трешберг поглянув на нього кам'яним поглядом і вказав у напрямку, якого Артур панчіно боявся, а тому інстиктивно знав, що саме туди вона і пішла.
Отже, найгірше він уже знав.
Вона пішла туди знаючи, що він за нею не піде слідом.
Артур поглянув на темно-бузкове, похмуре, покрите рваними хмарами небо і подумав, що навіть Чотири Вершники Апокаліпсису з таким не хотіли б тягатись.
З важким відчуттям, що станеться тільки найгірше, він вийшов на доріжку, що вела до потрібної долини. Перші важкі краплини дощу впали на землю, коли Артур намагався видушити із себе щось схоже на біг.
Рендом дійшла до вершини пагорба і поглянула вниз на наступну долину. Видиратися на гору було важче і довше, ніж вона розраховувала. Її трохи непокоїло, що ідея вибратись в цю подорож вночі була не з найкращих, але батько крутився навколо хатини весь день, вдаючи для неї чи для себе, що він не охороняв посилку. Нарешті він пішов до кузні поговорити зі Стріндером про ножі, а Рендом скористалася з нагоди і втікла з посилкою.
Було зовсім очевидно, що вона не могла відчинити її прямо там або ще десь у селі. Він міг повернутися у будь-який момент. А це означало, що їй треба піти кудись, куди він за нею не послідує.
Тепер вона вже не могла зупинитись. Вона зайшла так далеко з надією, що він за нею не піде, а якщо і піде, то ніколи її не знайде у цій лісистій частині пагорба, тим паче вночі та ще й під дощем.
Всю дорогу вгору посилка бовталася в неї під рукою. Вигляд у неї був надзвичайно спокусливий: коробка з квадратним верхом, в довжину і ширину з її передпліччя, і висотою з її руку, загорнута у коричневий пакувальний пластик і зтягнута новомодною самозатягувальною ниткою. Вона не тарабаніла, коли її потрусити, але при цьому відчувалося, що вся вага зосереджена десь у центрі.
Зайшовши так далеко, була ще більша спокуса не затримуватись тут, а донести її далі, до забороненої зони — місця аварії корабля її батька. Вона не знала напевне, що означає "заселений привидами", але в будь-якому разі було б весело дізнатись. Так, вона йтиме далі не відкриваючи коробки, аж поки не дійде до того місця.
А між тим сутеніло. Рендом ще не наважувалася використати свій електричний ліхтарик, бо не хотіла, щоб її могли побачити здалеку. Але тепер, коли вона перейшла через вершину пагорба, який розділяв долини, це вже не матиме значення, бо ніхто її не побачить.