3-й з а л i з н и ч н и к. Правильно! Який такий порядок жалування не видавати?
1-а ж i н к а. Значить, з голоду подихати! Курка двадцять тисяч. Картопля п'ять тисяч. Дiти пухнуть.
Галас.
С е к р е т а р. Та тихше-бо, товаришi. Дайте сказати. Дiло серйозне. Зарплатню припинили тимчасово, а хлiб цими днями буде. Завтра будемо картоплю видавати.
2-а ж i н к а. I все брехня. Немає в них картоплi — бреше.
С е к р е т а р. Тихше. Я бачу, товаришi, що у нас погiршилась дисциплiна. Ми, товаришi, на посту. Залiзничники це все одно, як солдати, — в наших руках зв'язок, транспорт. Ми повиннi життя не шкодувати за пролетарську диктатуру, а що ми конкретно бачимо. Конкретно ми бачимо, що машинiсти i кочегари кидають паровози, йдуть, конешно, на село, в город. А хто ж поведе вiйськовi поїзди, товаришi? Ось i сьогоднi одержано наказа — негайно видiлити двох машинiстiв для вiйськових поїздiв особливого призначення.
1-й з а л i з н и ч н и к. А куди? До яких мєстов?
С е к р е т а р. Цього ми не знаємо. Маршрут засекречений.
Галас. Увiходить Карфункель.
— Нема дурних! Хлiба нема, грошей нема, добре тобi дiло!
— I куди їхати? Шию зламати. Нi маршруту, нi профiлiв, всi мiстки потрощенi, станцiї погорiли.
— Та ще обстрiлюють з кожного лiсу. Знаємо.
С е к р е т а р. Товаришi! Товаришi! Слухайте! Що ми бачимо конкретно? Диктатура пролетарiату бореться за робiтничу владу. То невже в цей момент...
Двоє залiзничникiв демонстративно пiдводяться i йдуть до виходу.
— Самi працюйте.
К а р ф у н к е л ь. Ага, я говорiль. Революцiя буде програваль.
Ч е р е в к о (схоплюється з мiсця). Товаришi! Товаришi! Опам'ятайтеся! Ви ж робiтники — подивiться на вашi руки — вони зашкарубли, почорнiли вiд нафти i сажi, вiд ключiв i домкратiв, вiд свердел i молоткiв, вiд гарячої пари. Хiба не для нас здобували волю пiтерськi московськi, тульськi робiтники, хiба не вони прогнали Денiкiна, Юденича, Петлюру? То невже ж тепер, пiсля всiх зусиль i жертв, ми продамо справу революцiї, справу робочого класу? I коли щодня тисячi комунiстiв, тисячi робiтникiв кидають фабрики, заводи, сiм'ї i йдуть на фронт, щоб битись за нашу волю, — ми, ми зупинимо їх ешелони, випустимо пар з паровозiв? Я старий, двадцять два роки не сходжу з паровоза, — то невже ж тепер, коли партiя кличе нас на бiй, коли товариш Ленiн каже, що треба роздушити Врангеля, — я кину мiй паровоз?
1-й з а л i з н и ч н и к. Звiсно, — ти ж партєєць — зрiвняв.
Входить схвильована Оля i кидається до Черевка. Бере його за руку.
Ч е р е в к о (вiдхиляючи її руки). Так, я партєєць, комунiст — вiрно, товаришi, — а хiба ви не робiтники!
О л я. Андрiю Трохимовичу, Андрiю Трохимовичу! (Майже силомiць вiдводить його набiк i щось йому тихо говорить).
К а р ф у н к е л ь. Ага! Я говорiль. Життя поклало на ваги свою руку.
Ч е р е в к о (хитаючись, вертається на своє мiсце. Оля тихо плаче на лавцi). Товаришi... зараз прийшла моя жiнка i каже, що мiй син... хлопчик мiй вмирає... Якщо зараз не впорснути камфори — до ночi помре. То хiба ж це зупинить мене, примусить зiйти з паровоза? Нi, товаришi, — я ще мiцнiше натисну на важiль, бо й життя не потрiбне нi менi, нi моєму синовi, якщо переможуть вороги революцiї.
Великий рух. Шум. Троє залiзничникiв схоплюються з мiсця i пiдходять до Черевка, простягаючи йому руки.
— Їдемо, Трохимич, їдемо!
Ч е р е в к о (витираючи сльози, тисне їм руки). Спасибi, товаришi, спасибi, — не сумнiвався.
К а р ф у н к е л ь. Алле таузенд! Це люди з залiзним серцем.
Х
З шумом вбiгає Таратута.
Т а р а т у т а (кричить ще з порога). Товаришу Черевко, мамаша, — де ви? Дiстав камфору, рiж її душу вареником, — аж цiлих шiсть ампул!
О л я (скрикуєє). Боже мiй, Таратуто! Де? Де? (Кидається до нього).
Т а р а т у т а. Получай, мамаша, получай, красуня, — та не реви, камфору пiдмочиш.
О л я (рвучко цiлує Таратуту, бере пакунок i вибiгає).
Рух. Крики.
— Молодець, Таратуто! Ура! Живеш, Трохимич, живеш! Видужає тепер твiй хлопчик!
Ще один залiзничник схоплюється з мiсця.
— Чорт з вами! Поїду i я!
Ч е р е в к о. Ну, Прокопич! От молодець!
Т а р а т у т а. Та куди їхати? На фронт? Ех, поїду i я з вами, товаришi, — вiзьмiть хоч кочегаром — я ж так само бiля машини пораюсь. Вiзьмеш, товаришу Черевко?
Ч е р е в к о (радiсно тисне всiм руки). А чому не взяти? Тiльки ж ти чув, товаришу, в мене маршрут секретний, куди їдемо — не знаємо, i коли повернемось — невiдомо. А швидкiсть — скiльки машина витримає.
Т а р а т у т а. Так цього ж тiльки менi i треба. Цього я тiльки й хочу. Дуй, жени — а куди, i сам не знаєш. Тiльки б вiтер у вухах свистiв та озиратись було не треба.
Ч е р е в к о. Ну, тодi все гаразд. Не знаю, як хлiб, а за вiтер ручуся — буде. Спасибi тобi, друже, — повiк не забуду.
Всi пiдводяться, розходяться з гомоном.
XI
Увiходять Лiда i Юркевич.
Л i д а. Жаль менi тебе, Лесику, та нiчого не вдiєш. Треба їхати.
Ю р к е в и ч. Як! Сьогоднi? Зараз?
Л i д а. Адже ти чув — пiде вiйськовий поїзд особливого призначення. Мене призначають комiсаром. Та й доїду скорiше i легше... Не сердься, Лесику, прощай.
Ю р к е в и ч. Знову... один... Знову розбита мрiя... Казка моєї любовi.
Л i д а. Не муч мене, Лесю... Менi i без того тяжко. (Цiлує його в лоб). Що робити... (Зiтхає). Не в час ти мене покохав, любий... Та й не такої тобi треба любовi...
Ю р к е в и ч. Так, ти не тихий вогник щастя, золота мрiя, до якої, наче дитина до свiчки, я тягнувся всi цi роки. Тiльки такий дурень, як я, мiг вважати за тихе золото твоє блискуче пiр'я — полум'яна птице революцiї... I як же боляче обпiкся я об цi палаючi крила. Ну, що ж — прощай... (Одвертається). Лети в свої пожежi, невловима жар-птице.
Входять комiсар вiйськового поїзда.
К о м i с а р. Значить, ви їдете, товаришу?
Ч е р е в к о. Я готовий.
К о м i с а р. Ви ж знаєте, — поїзд особливого призначення.
Ч е р е в к о. Знаю.
К о м i с а р. Маршрут засекречений.
Ч е р е в к о. Зрозумiло.
К о м i с а р. Швидкiсть найвища.
Ч е р е в к о. Гаразд.
Т а р а т у т а. Красота!
К о м i с а р. Змiни, зрозумiло, нема. Коли ви повернетесь — не знаю. Стан колiй невiдомий.