Ти, дівчино, руто-м'ято, '
Розо, пам'ятай: Як не хочеш злиднів знати,
Бога в серці май.
На глум нікого не здімай
І примх не смій в собі плекати.
Блискучу хатку принесе він,
В ній буде хвиль іскристих вир,
І світлі янголи у грі веселій
Втішатимуть твій зір,
І ти повір —
Твоє кохання щире.
А хто ту хатку в золотій оздобі .
До тебе принесе, то знай,
Тобі він стане до вподоби,
Його до серця пригортай,
Про волю батькову не дбай,-
. Це твій коханий буде, наречений.
Та хатка в дім твій принесе
Багатство, радісне життя,
Щасливі почуття.
Тож слухай моїх щирих слів,
Щоб шлях твій у житті яснів,
І з божого благословення процвітай.
І коли вона проспівала ту пісню, то обережно й тихо поклала дитину на ліжник, притулила свою зів'ялу тремтячу руку до її чола й почала шепотіти якісь невиразні слова, але її просвітліле обличчя ясно показувало, що вона! промовляє молитву. Тоді схилилась головою на подушку і, коли мамка забрала дитину, глибоко зітхнула — та й по всьому. Померла.
— Справді,— сказав Паумгартнер, коли майстер Мартін замовк,— справді дивна історія, але я не бачу, який зв'язок може бути між віщою піснею старої бабусі і вашим упертим бажанням видати Розу тільки за бондаря.
— Ах,— сказав майстер Мартін,— що ж може бути ясніше? Адже ж стара, яку господь бог дивно просвітив у ї останню хвилину, пророчим голосом провістила, що мало статися з Розою, коли вона хоче бути щасливою. Хто Я інший може бути жених, що разом із блискучою хаткою принесе в дім багатство, щастя, добробут, згоду, як не добрий [104] бондар, що в мене зробить свій зразковий твір, свою блискучу хатку? В якій же іншій хатці так шумує і виграв значуща рідина, як не в бочці на вино? А коли вино заграє, то й піниться, і шумить, і хлюпотить, немов добрі ангели плавають на його хвилях і співають радісних пісень. Так, так, стара бабуся напевне мала на думці бондаря, більше нікого, і хай так і буде.
— Ви,— сказав Паумгартнер,— любий майстре Мартін є, слова старої бабусі тлумачите так, як вам подобається. А мене ваше тлумачення зовсім не переконує, і я залишаюся при тій думці, що ви повинні здатися тільки на волю неба і на серце вашої доньки, де, напевне, вже лежить захована правильна відповідь.
— А я,— нетерпляче перебив його Мартін,— я стою на тому, що моїм зятем повинен бути і буде тільки бондар.
Паумгартнер мало не розгнівався на Мартіна за таку впертість, але стримався і, підводячись, сказав:
— Пізній уже час, майстре Мартіне, досить пити та балакати, бо, здається, ні те, ні те не йде вже вам на користь.
Коли вони вийшли в передпокій, то побачили, що там стоїть молода жінка з пятьма дітьми, з яких найстаршому чи й було вісім, а найменшому ледве років півтора. Жінка плакала, аж хлипала.
Роза поспішила назустріч батькові та гостеві й сказала:
— Ох господи боже, Валентин помер, ось стоїть його дружина з дітьми.
— Що? Валентин помер? — скрикнув майстер Мартін, геть збентежений.— О, яке горе, яке горе! Подумайте,— звернувся він до Паумгартнера,— подумайте, шановний пане! Валентин був найкращий мій челядник, такий працьовитий, скромний. Нещодавно він тяжко поранився сокирою, як робив велику бочку, рана все дужче ятрилась, почалася страшна гарячка, і от маєш, помер у розквіті літ.— Майстер Мартін підійшов до невтішної жінки, яка, заливаючись слізьми, скаржилась, що тепер їй доведеться загинути в злиднях і в горі.— Що ж ви,— сказав Мартін,— що ж ви про мене думаєте? На моїй роботі небезпечно поранився ваш чоловік — і я вас покину в біді? Ні, всі ви тепер належите до мого дому. Завтра, або коли ви скажете, ми поховаємо вашого бідолашного чоловіка, а тоді перебирайтеся зі своїми дітьми на мій хутір біля Жіночої брами, де в мене гарна відкрита майстерня і де я щодня працюю зі своїми челядниками. Там ви господарюватимете в мене, а ваших хлопців я виховаю, як своїх [105]
синів. Знайте також, що й вашого старого батька я візьму до себе в дім. Він був добрий бондар, поки мав силу в руках. Тепер, звісно, він не вдержить довбні, сокири чи фуганка, не наб'є залізного обруча, але "може ще орудувати скоблем і вистругувати обручі. От і все. Він разом із вами поселиться в моєму дамі.
Коли б майстер Мартін не підтримав жінки, то вона з горя та великого зворушення майже мертва впала й йому до ніг. Старші хлопчики вчепилися за його воля, а двоє найменших, що були в Рози на руках, простиглій до нього ручки, немовби все зрозуміли.
Старий Паумгартнер сказав усміхаючись, хоч в очах у нього стояли світлі сльози:
— Майстре Мартіне, хіба на вас можна сердитись! — і пішов додому.
ЯК ПОЗНАЙОМИЛИСЬ ДВОЄ МОЛОДИХ ЧЕЛЯДНИКІВ ФРІДРІХ І РАЙНГОЛЬД
На порослому зеленою травою пагорбі, в холодку високих дерев лежав молодий, показний на вигляд челядник, на ім'я Фрідріх. Сонце вже зайшло, ї тільки рожеве полум'я спалахувало на обрії. Вдалині добре було видно славне імперське місто Нюрнберг, що розкинулось у долині і гордо підносило гострі вежі в світло вечірньої зорі, яка обливала своїм золотом їхні верхи. Молодий челядник сперся рукою на дорожній клунок, що лежав біля нього, і повними туги очима дивився на долину. Потім зірвав кілька квіток, що росли в траві навколо нього, кинув їх у повітря назустріч вечірньому сяйву, тоді знов сумно подивився в далечінь, і гарячі сльози перлами засвітились у нього в очах. Нарешті він підвів голову, простягнув руки, наче хотів обійняти кохану постать, і заспівав дзвінким, дуже приємним голосом таку пісню:
Я знов тебе вітаю,
О рідний краю мій,
В надії чарівній
Радію і співаю.
О зоре вечірня, зійди,
Дівчино, рожевий мій квіте,
Тебе кохаю,
Молю, благаю,
Прилинь де мене, прийди. ["66]
Чого так серце б'ється, що з ним?
б горі і радощах будь міцним.
Вечірня зоре!
Розкажи їй про моє горе,
Про мої сльози-зітхання,
Про вірне кохання,
А як умру —
Трояндам скажи причину:
Він із кохання загинув.
Проспівавши пісню, Фрідріх дістав із клунка грудку воску, рвзігрів на грудях і почав вправно, майстерно виліплювати чудесну троянду з безліччю тонких пелюсток. Виліплюючи, він наспівував собі окремі строфи зі своєї пісні і, глибоко задумавшись, не помітив гарного юнака, що давно вже стояв позад нього й зацікавлено дивився на його роботу.