— Ви правильно сказали, — говорив майстер, вражений чистотою роботи Коров’єва, — що раз нема документа, нема й людини. Ото саме мене й нема, в мене немає документа.
— Я вибачаюсь, — гукнув Коров’єв, — це якраз галюцинація, ось він, ваш документ, — і Коров’єв подав майстрові документ. Потім він закотив очі й солодко прошепотів Марґариті: — А ось і ваші маєтності, Марґарито Миколаївно, — і передав Марґариті зошит з пообсмалюваними краями, висхлу троянду, фотографію та, з особливою дбайливістю, ощадну книжку, — десять тисяч, як ви зволили внести, Марґарито Миколаївно. Нам чужого не треба.
— Мені швидше лапи повідсихають, аніж я доторкнусь до чужого, — набундючившись, вигукнув кіт, топчучись на валізі, щоб убгати в неї всі примірники нефортунного роману.
— І ваш документик також, — вів далі Коров’єв, подаючи Марґариті документ, а потім, звертаючись до Воланда, шанобливо доповів: — Усе, мессіре!
— Ні, не все, — озвався Воланд, відриваючись від глобуса. — Куди накажете, моя дорога донно, подіти ваш почет? Мені особисто він не потрібен.
Тут у розчинені двері вбігла Наташа, як була гола, сплеснула руками і загукала до Марґарити:
— Зичу щастя, Марґарито Миколаївно! — Вона закивала головою майстрові й знову звернулася до Марґарити: — А я ж усе знала, куди ви ходите.
— Хатні робітниці все знають, — докинув кіт, багатозначно піднімаючи лапу, — це помилка гадати, що вони сліпі.
— Чого ти хочеш, Наташо? — спитала Марґарита. — Повертайся на віллу.
— Серденько, Марґарито Миколаївно, — благально заговорила Наташа і стала на коліна, — упросіть їх, — вона зиркнула на Воланда, — щоб мене відьмою залишили. Не хочу я більше на віллу. Ні за інженера, ні за техніка не піду! Мені добродій Жак учора на балу освідчилися. — Наташа розтулила кулак і показала якісь золоті монети.
Марґарита звернула запитальний погляд до Воланда. Той кивнув головою. Тоді Наташа кинулася на шию Марґариті, лунко її розцілувала і з переможним гуком вилетіла у вікно.
На місці Наташі опинився Микола Іванович. Він прибрав свою колишню людську подобу, але був надзвичайно похмурий і навіть, напевно, лихий.
— Ось кого з особливим задоволенням відпущу, — сказав Воланд, з відразою дивлячись на Миколу Івановича, — з винятковим задоволенням, настільки він тут зайвий.
— Я дуже прошу видати мені посвідку, — заговорив, дико оглядаючись, Микола Іванович, але дуже настирливо, — про те, де я перебув попередню ніч.
— А для чого? — суворо запитав кіт.
— А для того, щоб надати міліції й дружині, — твердо проказав Микола Іванович.
— Посвідок ми звичайно не видаємо, — відповів кіт, насупившись, — але для вас, нехай уже так, зробимо виняток.
І не встиг Микола Іванович опам’ятатися, як гола Ґелла вже. сиділа за друкарською машинкою, а кіт диктував їй.
— Цим свідчиться, що пред’явник сього Микола Іванович перебув згадану ніч на балу в сатани, бувши залучений туди як засіб для пересування... постав, Ґелло, дужку! В дужці пиши "кнур". Підпис — Бегемот.
— А дату? — пискнув Микола Іванович.
— Дат ми не ставимо, з датою папір втратить чинність, — озвався кіт, розмашисто підписав документ, звідкись дістав печатку, професійно похукав на неї, відтиснув на папері слово "сплачено" і вручив папір Миколі Івановичу. Після цього Микола Іванович безслідно щез, а на його місці з’явився новий несподіваний чоловік,
— А це ще хто? — гидливо запитав Воланд, рукою затуляючись від світла свічок.
Варенуха опустив голову, зітхнув і тихо сказав:
— Відпустіть назад. Не можу бути вампіром. Адже я тоді Римського мало не на смерть з Ґеллою перепудив. А я не охочий до крові. Відпустіть.
— Що це ще за маячня? — спитав, морщачи лице, Воланд. — Який такий Римський? Що це за нісенітниця?
— Не клопочіться, мессіре, — озвався Азазелло і звернувся до Варенухи: — Грубіянити не треба по телефону. Брехати не треба по телефону. Зрозуміло? Не будете до такого більше вдаватися?
Від радості в голові у Варенухи замакітрилося, обличчя його засяяло, і він, не тямлячи, що каже, забелькотів:
— Істинним... тобто, я хочу сказати... ваша ясновель... зараз же після обід... — Варенуха притискав руки до грудей, благально дивлячись на Азазелло.
— Добре, додому! — сказав той, і Варенуха розтанув.
— Тепер усі залишіть мене на самоті з ними, — наказав Воланд, показуючи на майстра і Марґариту.
Воландового наказа було виконано вмить. Після короткої мовчанки Воланд звернувся до майстра:
— Отож, виходить, в арбатський підвал? А хто ж буде писати? А прозирання, натхнення?
— У мене більше немає жодних прозирань, ані натхнення також, — відповів майстер, — ніщо мене довкола не обходить, окрім неї, — він знову поклав руку на голову Марґариті, — мене зламали, мені тоскно, і я хочу в підвал.
— А ваш роман? Пілат?
— Він мені осоружний, цей роман, — відповів майстер, — я забагато натерпівся через нього.
— Я благаю тебе, — жалібно попросила Марґарита, — не кажи так. За що ти мене мордуєш? Адже ти знаєш, що я все життя вклала в цю твою роботу. — Марґарита додала ще, звернувшись до Воланда: — Не слухайте його, мессіре, він надто вимучений.
— Але ж потрібно щось змальовувати? — говорив Воланд. – Якщо вичерпали цього прокуратора, то зачніть зображати хоч би отакого Алоїзія.
Майстер посміхнувся.
— Такого Лапшоннікова не надрукує, та й до того ж це нецікаво.
— А чим же ви будете жити? Адже доведеться злидарювати.
— Залюбки, залюбки, — відповів майстер, пригорнув до себе Марґариту, обхопив її за плечі й додав: — Вона дійде розуму, покине мене...
— Не думаю, — крізь зуби процідив Воланд і вів далі: — Отож людина, котра створила історію Понтія Пілата, йде у підвал, маючи намір розташуватися там коло лампи і злидарювати?
Марґарита відокремилася від майстра і заговорила дуже палко:
— Я зробила все, що могла, і я йому нашептала найспокусливіше. А він відмовляється від цього.
— Те, що ви нашептали йому, я знаю, — заперечив Воланд, — але це не найспокусливіше. А вам скажу, — посміхнувшись, звернувся він до майстра, — що ваш роман вам принесе ще несподіванки.
— Це дуже сумно, — відповів майстер.
— Ні, ні, це не сумно, — сказав Воланд, — нічого страшного вже не буде. Отож, Марґарито Миколаївно, все залагоджено. Чи не маєте ви до мене якої претензії?